Юрий Винничук - Мальва Ланда

Сестрички, мов по команді, підвели голови і, заверещавши диким вереском, ураз вихопилися навперейми, повалили гостя в траву й заходилися виціловувати, кусати, щипати, м’яти, мотлошити, виривати одна в одної.

– Та, Божечку мій! – сплеснула в долоні стара. – Чи ви дикі? Та ще натішитеся! Чей же він нікуди не тікає. – Та, побачивши, що ніхто її не слухає, а бідний Бумблякевич чого доброго ще задихнеться від цілунків, вирвала жмут кропиви і взялася шмагати дівок по голих литках.

Новий вереск цього разу звістив гостеві порятунок – нарешті міг ликнути повітря. Панни відскочили від нього, чухаючи ноги і заходячись від дзвінкого сміху.

– Якби не ви, – сказав до старої, – були б мене розшарпали.

– Ой! Бумблику, коханий, як же ми за тобою скучали, як ми страждали! – щебетала Емілія.

Панни підсунулися до гостя, але вже його не рухали, розлігшись на траві, наче мавки.

– А ти ані краплі не змінився, – сказала Соломія.

– А як тобі ми? – поцікавилася Лідія.

– Ви незрівнянні. Та у вашу честь мусять лицарські турнії щонеділі відбуватися.

– Ой, не треба нам інших лицарів крім тебе. Скажи, що ти нас кохаєш, – пригорнулася Емілія.

– Авжеж, я кохаю вас, кохаю, але не знаю, котру дужче.

– І не треба, і не треба знати, – заторохтіли сестрички водночас. – Ми всі будемо разом жити. Ми нікому тебе не віддамо. Ми чекали на тебе, ми шукали тебе, виглядали тебе, марили тобою. Ми вірили, що мусить існувати десь таке місце, де збуваються мрії, і ми знайшли його. Ми навіть завели спеціальний альбом, куди записували кожну вісточку про тебе, про всі твої подвиги.

– Боже, яка я рада! – тішилася стара. – Тепер я можу спокійно вмирати.

– Навіть не думай! – посварилася пальцем Лідія. – У нас все тільки починається. Правда, Бумблику?

– Ну, тоді я пішла варити борщ, – сказала стара і подалася в будиночок.

– Кохані мої, – промовив Бумблякевич, – я дуже тішуся, що вас зустрів. Та я чув, що ви примандрували сюди не самі, а з…

– Ах, то ти вже чув і про Адольфину? Вона теж зустріла своє щастя. Ми раді за неї. У кожного своє поняття про ідеал. І ми не бачимо причини, чому б панові Цибульці не бути втіленням чиєїсь мрії.

– Адольфина мешкає з вами?

– А тобі вже кортить і її зобачити? Не журися, скоро заявиться. Вона поїхала з Цибулькою по шлюбну сукню, яку тчуть русалки з річкової піни. До шлюбу їх повезуть у ридвані, запряженому четвіркою однорогів. А русалки усю дорогу аж до храму будуть супроводжувати їх співами.

Бумблякевич знову відчув тужливу заздрість.

– Тобі мабуть буде цікаво дізнатися, – сказала Емілія, – що Адольфина подалася з нами сюди лише тому, що теж засумувала за тобою. Мусимо визнати, що вона після того, як ми з тобою розлучилися, дуже посмирніла, зробилася така, хоч до рани тули, а щоб уже там кого вкусити, то й мови нема. Ми з нею заприятелювали. Та й з Лютецією теж. Ми навіть з Адольфиною змагалися, хто більше почує про тебе цікавих історій. Особливо нас потішила вістка про те, як ви з Цитриновим Вбивцею розправилися з цілим загоном упирів, що блукали лябіринтом і наводили жах на околиці. Адже то були саме ті упирі, яких ми зустріли біля замку. Ви загнали їх у глибоченну шахту і привалили зверху важенними плитами. А на плитах накреслили печать царя Соломона.

– Я так думаю, що вона за Цибульку погодилася вийти заміж тільки тому, що він трохи нагадує тебе, – зітхнула Соломія. – Адже їй і так нічого не світило. Я маю на увазі, не світило побратися з тобою.

– Цікаво. Ви все уже за мене вирішили.

– Це наше право, – промовила Лідія.

– Тільки я все одно не розумію, чому не світило їй побратися зі мною.

– А це дуже просто, – сказала Емілія. – Коли ми з тобою розлучилися, то на півдорозі до С. заночували у гайочку. А вранці, тільки-но рушили далі, як перестріли нашу матінку, котра подалася за нами з цілою торбою харчів. От ми поснідали, поміркували та й вирішили усі разом полинути у пошуках втраченого Бумблякевича. Тут і вчепилася Адольфина, аби і її взяти з собою. Ми погодилися, але поставили одну-єдину умову: вона нізащо не повинна посягати на тебе. Ти наш, і ми тебе нікому не віддамо. Вона пообіцяла. Таку саму обіцянку ми витягли і з Лютеції…

– Коли ще вона була Лютецією, – підхихикнула Соломія. – Але що ж ми усе про Адольфину? Бумблику, чи ти не помітив, які у нас чудові перса?

І вона, схопивши Бумблякевича за руку, притулила до своїх грудей.

– А мої! А мої! – затріскотіли дві інші сестрички і навперебій стали смикати його руки й тулити до персів, а Бумблякевич м’яв їх із задоволенням.