Юрий Винничук - Мальва Ланда

Але персами не обмежилося, бо потім настала черга стегон і сідничок, налитих і пружних, тепер він із насолодою повернув їм усі щипки, на які вони відповідали голосним реготом, мовби тільки підстьобуючи його не шкодувати собі нічого, догоджаючи своїй жазі. Серед того галасу і писку вони й не помітили, як на подвір’я зайшла цікава пара – висока вродлива панна і нижчий за неї голомозий грубасик. І тільки вражений скрик панни струсонув ними і змусив Бумблякевича одірватися від захопливого заняття. З першого погляду він упізнав Адольфину та Цибульку. Серце болісно тьохнуло і застогнало. Адольфина випустила з рук китицю квітів і, трясучись від невимовного збудження, кинулася йому в обійми. Приголомшений Цибулька заметушився, шукаючи підтримки у присутніх, але ніхто йому не прийшов на допомогу. Сестри прикипіли розлюченими очима до Адольфини і Бумблякевича, які обнімалися і виціловувалися, мовби не знати які в них стосунки були досі. Адольфина заливалася сльозами і лопотіла:

– Мій! Мій! Мій! Нарешті! Тільки мій! Коханий! Нікому не віддам!

– Мила моя! – захлинався любов’ю Бумблякевич, ковтаючи слину, сльози і слова, які він досі плекав для Мотрі і Хіврі, а може, й для Мальви, виливаючи усе, що йому наболіло й намарилося, звіряючи вголос таємницю свого серця: – Я так тебе довго шукав!

Чи справді її? Чи справді шукав? Принаймні у ту хвилину йому здавалося, що так – тільки її прагнув усе життя – солодку, п’янку, чарівливу Адольфину. Сестри не могли отямитися від почутого.

– Ах ти ж коровисько! – шипіла Емілія. – Та як ти смієш!

– А так клялася-божилася! – скреготала зубчиками Лідія.

– А так нас просила, так благала взяти з собою! – дряпала нігтиками стіл Соломія.

– А… А… Адю! – скиглив бухгалтер Цибулька і витирав лопухом спітнілу лисину. – Я теж… я теж… тебе… кохаю…

З будиночка вийшла стара із пляшкою настоянки і, вмить оцінивши ситуацію, першому налила Цибульці.

– Пийте, воно помічне. – Цибулька, цокочучи зубами по келиху, слухняно випив, тіло його пронизав живильний струм. – Донечки мої кохані, випийте і ви, най вам полегшає.

– О горе нам, горе! – заломлювали руки сестрички, і від їхніх сліз ще буйніше розросталась трава, заплітаючи стеблами їхні ноги, пронизуючи сукні.

Адольфина і Бумблякевич нарешті вгамували свою пристрасть і стояли тепер, оплівши одне одного руками, з невимовно щасливими обличчями і нетутешніми поглядами. Здавалося, уже нічого у світі їх не повинно турбувати, бо тут, на землі, зосталися тільки їхні оболонки, а радісні душі пурхали вгорі з метеликами. Сестрички випили настоянки, витерли сльози, але легше їм не стало.

– А ти ж нам обіцяла! – проказала Емілія. – Навіщо тільки ми тобі повірили?

– Я? – здивувалася Адольфина з невинним виразом. – Коли це було? Вам обіцяла тільки моя голова, але голова складає усього якусь одну двадцяту частину мого тіла. Чи може одна двадцята частина розписуватися за все тіло? Навіть якщо б моя голова і дотрималася обіцянки, то як же ізвладати з тілом?

– Твоє тіло теж обіцяло, коли ти була Лютецією.

– Ха! Воно само нічого не могло обіцяти, оскільки було позбавлене розуму й органів мовлення. Вам обіцяла голова пана Цибульки. Усі претензії прошу до нього.

Розпуці сестричок не було меж, вони знову почали ридати, а трава довкола них аж скипала від сліз.

– Бу-у-умблику! Невже ти нас поки-и-инеш?

– Ніколи в житті! Чому б я мав вас покидати? Ми будемо товаришувати, приходити одне до одного на гостину. Без борщу і вареників вашої матусі я просто не зможу жити.

– Горе нам, горе!

– Сирітки мої кохані, – кинулася до них матуся, розриваючи стебла трав і визволяючи їх із зеленого полону. – Ось випийте ще по чарці, а я вам женихів знайду, не бійтеся.

Несподівано з’явилися ще гості – Соломон, Цитрон, Дзюньо з Ганцею і Помідор. Вони з одного погляду збагнули весь драматизм ситуації. Соломон навіть намірився, було, теж утішати сестричок, як вони самі зірвалися на ноги і метнулися до Цитрона.

– Невже це ви?! Герой наших снів! Цитриновий Вбивця!

За мить вони вже його стискали в обіймах, виціловували і обмацували з такою самою жагою, як перед тим Бумблякевича. Соломон засміявся до старої:

– А хутенько таки ваші куріпочки втішилися.

– Ой, та вони ж у мене такі солодкі, такі пестунки! Вони мусять когось кохати, бо це для них, як дихати. Та й що там казати – цей добродій таки бравий молодець, здоровий козарлюга. Такому моїх голубоньок укоськати, що вам чарку перехилити. Ага, недарма я про чарку згадала. Ану спробуйте моєї настоянки. Вгощайтеся, а я побіжу на кухню, бо в мене вже і борщ поспів, і вареники пора в окріп кидати.