Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

У Людмили була одна морока: хто більше набере голосів у першому турі – Янаконда чи Алігатор? Яна чи Артур? Яка різниця між ними буде? Щоб вчасно зорієнтуватися.

З Артуром у мене стосунки не гірші, як із Павлом. В найближчому оточенні Янки моїх людей також вистачає. Але Артур мені дуже багато винен. І він це знає.

Вона ніжно любила себе за те, що вчасно, задовго до революції, зорієнтувалася і пробилася в подруги Ксені – дружини майбутнього Президента, бо могла б уже сісти і відбувати термін. Надійно сидіти, а так… пісня… під фонограму… Караоке…

У штабі робити нічого. Хай «шнурки» імітують бурхливу боротьбу за Хазяїна, заробляють свої гроші і вчаться театрально розводити руками. Правда, більшого вони зробити не могли. Винен Павло. Треба було з перших днів віддати мені в руки владні віжки… а не тоді, коли все вже втрачено.

Човен зачерпнув бортом води…

Вона сказала охоронцеві, що сидів на передньому сидінні:

– Додому! Пару годин подрімаю, в штабі нічого робити.

«Мама були п’яненькі, бо розносили пенсію по Городищах та по хуторах. Крилець моїх не помітили. І порваного крильцями платтячка також. І те, що я вже жінка, що спробувала раю – не помітила також. Хоч мені здавалося: це побачить кожен стрічний. Мама попросила, щоб я здоїла корову, а сама пішла, ледь похитуючись на стежці, спати до літньої кухні.

Я хутенько видоїла нашу теплу Майку. Її пругкі, теплі дійки в долонях чомусь вперше так зворушували мене, що я заплющувала очі і затамовувала подих. Не розуміла, що сталося зі мною чи з Майкою…

Накрила марлею дійницю. Напружила крила і полетіла до ставка. Павлика вже там не було. Тільки білів ліфчик на вершечку копиці. Та йшли кудись розкидані по березі мої стоптані сандалики. Опустилася на столочене нашими тілами сіно. Воно було навіть не теплим, а – гарячим, тому на нього не сіла роса.

Це місце я не забуду ніколи. Приходитиму сюди навіть узимку. Тільки я знатиму, що значить для мене оцей п’ятачок Городищ…

Згребла жмутик гарячого сіна, запхнула його за пазуху і полетіла до нашого дворища. А ну ж бо занесу йому теплого молока від Майки. Він же, мабуть, натомився зі мною, нетямущою. Налила глечик по вінця і понесла. На ґанку зустріла свою вчительку, його маму Оксану Василівну, що мила ноги в поліетиленовій мисці.

– Славна дитина. Павло пішов із хлопцями на танці до клубу. Повернеться пізно – молочка свіжого нап’ється… Здогадається, що Насточка йому принесла…»

«Онімілим я повернув мову. Видав необхідні укази. Тепер ніхто її в них не забере, не зірве з уст! Мої укази стоять на сторожі, як воїни-русичі. Все! Українська мова належить українцям. Я змусив чиновників заговорити нею. Свята Покрово! Чуєш? Ти не знаєш наших проблем. Ти дивишся на них звисока, а ми тут, на землі українській. Тому несправедливо дорікаєш мені. Першому. Українському.

Новоявлений Валуєв хай бавить дітей у Пензенській губернії. А вкритий пліснявою привид більшовицького минулого Симченко хай пакує чемодани на московський поїзд. Я вилікував українців від амнезії, повернув їм національну пам’ять. Теж назавжди! Продемонстрував, яким саме має бути український Президент. Тому й не переживаю за результат виборів.

Випити б калинового чаю з муміє і заснути. І прокинутися новим Президентом. Я підготував народ до того, щоб голосував за патріота, а не за космополіта Алігатора чи за вершницю, що намагається вискочити на непідкованого українського лошачка породи «націоналіст».

І не за напівосвіченого, недорікуватого Алігатора.

Але й не за лукаву і реактивну Янаконду.

Інших не беру до уваги.

Зелепухи.

Вигризки!

Політичні блазні.

Ліліпути!»

Павло долив питва в золотий келишок, погрів його у красивих, знаних з телевізійних екранів багатьом українцям руках, але не випив, а виплеснув трунок до каміна, що яскраво спалахнув, кинув президентську тінь на лілову штору та лики святих. Вогонь знову задрімав між дубовими полінами.

«Ні, Оранто, твій голос несправжній!

Я не маю права програти ці вибори і залишити напризволяще свій народ. Хто зможе вести його далі? Подати йому сильну, патріотичну руку і вести.

І в той же час тримати хреста на плечах. Хреста, на якому підло розп’яли Твого Сина.

Понтій Пілат після цього, мабуть, жартував: завжди мийте руки з милом.

Хто? Хто здатен нести цього хреста? Янаконда із своїм виводком, у якому лише кілька дрібних, портативних патріотиків? Дуже їх мало, і дуже вони маленькі та безіменні. А решта в Янаконди – малоросійське «собраніє».