Володимир Яворівський: Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

– Що ти теревениш?! Чому, про що я повинен з ним домовлятися? Я виграю вибори! Виграю і турну зі сцени обох. Ширма закривається. Гасне світло. Овації. Амінь! Мені допоможе Покрова. Оранта. Вона зі мною. Вона завжди прихильна до мене.

– Знаю, як він по-хамському капостив тобі на попередніх виборах. Знаю, що вони робили з тобою у вотчині Алігатора. Павле, я й досі бачу тебе у фашистській формі, яка тобі, до речі, геть не пасує. Тисячі п’яних людей тобі вигукували прокляття. Мама твоя вимкнула телевізор, боялася, що серце розірветься. Україна здригнулася тоді від печерного дикунства. Сам казав, що Артур не опонент, а затятий ворог… – Її позолочена мобілка «Vertu» заходилася зозулькою з вологим весняним голосочком, але Люд-Кар щоразу, побачивши номер, збивала дзвінок. – Але ж ти, ставши Президентом, врятував його від політичної смерті та похорону. Всі спонсори і донори від нього відвернулися. І готові були здати з потрушками… з усім, дуже специфічним, компроматом його біографії, котрий кадебісти завбачливо вивезли до Росії в період «демократичного хаосу»… Здавалося, це війна до останнього подиху. Згадай, як ти опирався, а ми з Ксенею тебе таки схилили зустрітися з ним, домовитися і публічно підписати мирову. Аж тепер ти маєш зрозуміти, який мудрий крок зроблено. У світі заговорили: бачите, який великодушний цей українець! Подав руку порятунку своєму ворогові… – Люд-Кар перейшла на шепіт, навіть прихилилася до президентського вуха.

– Ти що?! Думаєш, що іде прослушка? Не шипи. Говори по-людськи. – Він хотів заспокійливо усміхнутися, але усмішка вийшла якоюсь вичавленою, порожньою. Ніякою. Мабуть, він це відчув, тому осікся, налив собі в старовинний, щирого золота, келишок коньяку. Загнав зуби у соковиту грушу, перевірену в лабораторії.

– Людко! Запам’ятай: я переможу на виборах! Янаконді ми повинні не лише хвоста одрубать і жало викорчувати, а й… – Президент наче злякався продовження своєї думки, замовк. Дістав батистову білосніжну хусточку і шумно висякався.

– Вчора з Артуром зустрічалася. Конфіденційно. Він розуміє, що головне – вивести з гри Янку! «Янка! Ґоу хоум!» – це ж команда Артура вигадала. А з ним – порозуміємося. Ти не знаєш, скільки я для нього доброго зробила. І земельки, і мисливських угідь, і дачних ділянок на Дніпрі, Десні, Стугні, Росі, Ірпені, Сіверці… І лісів, і резиденцій… – Людмила аж задихалася, згадуючи і перераховуючи назви річок довкола Києва. – Зранку губернаторам дала вказівку від твого імені: де перемагає вона – її голоси скидають Артурові. Щоб тільки не вона, не Янаконда! Тільки не вона! – аж траснула по інкрустованому журнальному столику збабченим білим кулачком з кількома золотими перснями. Знала, що йому сподобається оце «Тільки не вона!» А більше він нічого і не хоче чути.

– А чого не мені її голоси? І чому не спитала мене, Людко? Чого? Я – Президент держави, а не ти! – Павлові не подобалося це постійне самочинство Людмили, яку Ксеня впхала йому в керівники патронажної служби, бо не хотілося хатніх сварок. Вечірніх і вранішніх Ксениних «планірок», які псували настрій. У другій каденції все докорінно поміняю!

– Ми з Ксенею порадилися і вирішили. Ксеня не помиляється, Павле. Дочка ґенерала мислить стратегічно. Інтуїція в неї всепроникаюча. Кобра може брати в неї майстер-клас.

«Моє тіло (ні, моє єство!) свавільно розкинулося на сіні, не чинячи найменшого опору. Городища йшли небом обіч Чумацького Шляху, і я заплющила очі.

Коротка ніжно-болюча блискавка ввійшла в мене на єдину мить, прокотилася всім тілом, вибухнула і розколола мене на друзки. Щось полетіло далеко в небо чи щось увійшло глибоко в землю – не знаю. З радості чи з розпачу я голосно закричала, чомусь звертаючись до Господа. Павлуньо закрив мої уста поцілунком, і я стихла.

Мене вже нічого не боліло, моє єство впивалося нечуваною досі насолодою. Я обезволіла повністю, затискала в кулаках жмутки пахучого сіна, радісно віддавалася і віддавалася йому, і він поцілунками гасив мої стогони і крики.

Іноді проривалися у свідомість цвіркуни з копиці сіна, зоряний Ківш у небі над моїми очима, репетувала жаба під берегом.

Гукала мене мама із двору…

Він кинувся у воду і поплив до протилежного берега.

Мене знову кликала мама. Я накинула платтячко. Намацала вже просохлі плавки, а ліфчика не знайшла, бо засвербіло під лопатками. Вилізли крильця, випросталися, і я нечутно перелетіла у наш двір».

Після розмови з Павлом Люд-Кар не квапилася до президентського виборчого штабу. Вона, як і пажерлива до грошей челядь, вже знала виборчі «прибутки» свого патрона. Сперечалися лише за різницю в два-три відсотки. Це розуміли всі, крім Хазяїна. Всі перешіптувалися про те, що він не хоче цього знати.