Джон Фаулз - Маг

А ще цей голос, світло, небо.

Сутеніло, завила сирена афінського пароплава, що вже відчалював, а я сидів і курив, відклавши набік рушницю. Я зробив переоцінку самого себе й утямив, що віднині й навіки заслуговую тільки на зневагу. Я був і залишився глибоко пригніченим, але також був і завжди буду штучним — не автентичним, якщо висловитися по-екзистенціалістському. Я пересвідчився, що ніколи не накладу на себе руки. Збагнув, що завжди зможу терпіти самого себе, нехай спустошеного й понівеченого.

Звівши дуло, я навмання пальнув угору й здригнувся від гуркоту. Відлуння пострілу, впало кілька галузок. А тоді глухий колодязь тиші.

— Вполювали щось? — спитав старий сторож.

— Один раз вистрілив, — відповів я. — І промазав.

За багато років я побачив у П’яченці підвішену на високій дзвіниці ґабію — неоковирну чорну клітку, немовби для велетенських канарейок. Колись у ній умирали з голоду злочинці й розкладалися на очах містян. Дивлячись на неї, я згадав ту зиму в Греції і ґабію, яку сам собі спорудив із світла, одинокости й самообману. Писати вірші й заподіяти собі смерть, зовні начебто суперечливі речі, означали одне й те саме — спробу втечі. Наприкінці того клятого семестру я почувався ув’язненим у цій клітці, який знає, що до самої смерти з нього глузуватимуть усі його колишні амбіції.

Я знайшов в Афінах клініку, куди мене скерував Патареску. Аналіз за Каном підтвердив діагноз сільського медика. Десятиденний курс обійшовся дуже дорого, більшу частину препаратів ввезли в Грецію нелеґально або вкрали, й я став споживачем — кінцевою ланкою в цілій злочинній мережі. Улесливий молодий лікар з американським дипломом сказав, що мені нема чого турбуватися: прогноз чудовий. Повернувшись наприкінці великодніх канікул на острів, я застав листівку від Алісон — штуку в крикливих барвах. Намальований кенґуру видихав хмаринку з написом «Гадаєш, що я забула?». Мені стукнуло двадцять шість років саме тоді, коли я лікувався в Афінах. Листівка прийшла з Амстердама. На звороті нічого, крім підпису «Алісон». Я кинув її в кошик на папери. А ввечері вийняв звідти.

Щоб якось перебути цей тривожний час, поки з’ясується, чи не перейшла хвороба на наступну стадію, я весь віддався острову. Щодня невтомно плавав і прогулювався. Зненацька настала спека, й після обіду, коли найспекотніше, школа западала в сплячку. А я вирушав до соснового лісу. Завжди переходив через хребет на південну частину Фраксосу, аби далі від школи і села. Тут не було ні душі. Три будиночки, сховані край однієї із заток; каплички, загублені в зелені сосняку, до яких приходили люди тільки в дні святих покровителів; майже невидима вілла, в якій ніхто не мешкав. Решта складалася з величного спокою, що, немов чисте полотно, навіював думку про необмежені можливості, — місцина, створена для міфів. Острів ніби розколовся на дві половини — темну і світлу. Розклад уроків не дозволяв далеко відходити від школи (хіба що у вихідні або дуже ранніми годинами; заняття починались о пів на восьму), і це обмеження дратувало, як закороткий поводок.

Я не думав про прийдешність. Був певен, що лікування не допоможе, всупереч усім запевненням афінського медика. Чітко позначилася лінія долі — під ухил, дедалі нижче, на саме дно.

І тут почалися дива.

Наприкінці травня, у недільний день, блакитний, як пташине крило, я зійшов козячими стежками на кряж, схил якого аж до самого морського берега за дві милі звідси застеляла зелена піна соснового верховіття. Море шовковим килимом простягалося на захід — до тінистої стіни материкових гір, що нерівним язиком відступала на п’ятдесят-шістдесят миль до південного овиду під неозорим емпірейним дзвоном небес. Лазурний, дивовижно чистий світ. Дивлячись на краєвид, що відкривався з центрального хребта на острові, я, як завжди, забув про свої прикрощі й рушив гребенем на захід, поміж двома широкими виглядами — північним і південним. На соснових стовбурах спалахували ящірки, немов живі смарагдові намиста. Пахнув чебрець, розмарин та інші трави, у шалено променистій блакиті неба тонули кущі з квітами, схожими на кульбаби.