Джон Фаулз - Маг

За якийсь час я добрався до місця, де хребет спадав на південь крутосхилом. Зазвичай сідав тут на край урвища, щоб покурити й окинути оком велетенські обшири моря і гір. Тої неділі я, ще не встигши вмоститися, зауважив, що краєвид змінився. Зразу піді мною, на півдорозі до південного краю острова, була затока з трьома будиночками біля самої води. Звідти берег тягнувся на захід ламаною лінією низовинних мисів і малопомітних бухточок. По той бік обжитої затоки із землі здіймався крутий стрімчак, що сягав углиб острова на кількасот ярдів. Червонуватий, покритий осипами та розколинами, неначе призначений служити фортечним муром віллі, що одиноко стояла на мисі позад нього. Я знав лише, що цей будинок належить афінянинові — очевидно, заможному, який приїжджає сюди тільки посеред літа. З кряжа було видно тільки плоский дах, решту застувало поросле соснами узгір’я.

А тепер над дахом звивалося пасмо білястого диму. Отже, дім уже не порожнякує. Мене зразу ж пройняла злість Робінзона Крузо. Ще б пак, споганено чистоту відлюддя цієї південної сторони, а я ж то звик ставитися до нього як до своєї власности. Тут була моя — і тільки моя — потаємна вотчина, й ніхто не мав на неї права, хіба що убогі рибалки, мешканці трьох хаток. Однак водночас взяла мене цікавість, і я рушив стежкою вниз, до затоки на тому боці Бурані — так називався мис, на якому стояла вілла.

Нарешті за соснами прозирнуло море й низка випалених сонцем прибережних каменів. Я вийшов на узлісся. Перед очима розляглася широка затока — жорствяна смуга й прозоро-скляна гладінь в обрамуванні двох мисів. На Бурані, східному й крутішому мисі, ховалася вілла серед дерев, що росли тут густіше, ніж деінде на острові. Двічі-тричі я побував на цьому пляжі й, як і на багатьох фраксоських пляжах, піддавався чарівливому враженню, що я перший сюди потрапив, перший бачу цю місцину, що я взагалі перша людина на Землі. Мешканці вілли нічим не давали себе знати. Розташувавшись на західному, відкритішому краю пляжу, я скупався, перекусив хлібом, оливками та зузукакіями — холодними ароматними фрикадельками, і за весь цей час не побачив ні душі.

Ополудні я перейшов по розпеченій жорстві на ближчий до вілли берег затоки. Серед дерев стояла побілена капличка. Крізь шпарину у дверях я розгледів перекинений стілець, порожній підсвічник і в наївному стилі розписаний іконостас. На дверях пришпилено хрест із вибляклого позолоченого паперу. На звороті хтось накарлючив «Айос Деметріос» — «Святий Димитрій». Я повернувся на пляж. Він закінчувався обвалом каміння, що вгорі переходив у важкодоступну гущу підліска й дерев. І тут я вперше спостеріг колючий дріт на висоті двадцяти-тридцяти футів, що тягнувся в ліс і обгороджував мис. Через цю іржаву перепону могла б легко перебратися й бабуся. Досі ніде на острові я не бачив колючого дроту, й таке видовище прикро вражало. Це була неповага до моєї самотности.

Задивившись на лісистий, нагрітий сонцем крутосхил, я раптом відчув, що, крім мене, тут є ще хтось. За мною стежили. Я окинув поглядом дерева перед собою, нікого не зауважив і підійшов трохи ближче до каменюччя, над яким прокладено через кущі колючу огорожу.

Несподіванка. За найближчою брилою щось заманячило. Синій ґумовий ласт. А за ним, у блідій тіні сусідньої брили, — другий ласт і рушник. Роззирнувшись навколо себе, я посунув рушника ногою. Під ним лежала книжка. Я зразу впізнав обкладинку. Кишенькове видання, одна з найпопулярніших антологій сучасної англійської поезії. Таке саме, як у моїй класній кімнаті. Заскочений зненацька, я тупо видивлявся на книжку, підозрюючи, що це моя, вкрадена.

Та ні, не моя. На форзаці не вказано імени власника, зате в кількох місцях стирчать акуратні закладки з гладкого білого паперу. Одна з них вказує сторінку, на якій хтось червоним чорнилом підкреслив строфу з поеми «Літтл Ґіддінґ»:

Три останні рядки позначено ще й вертикальною лінією. Я кинув оком на стіну лісу, перш ніж перейти до наступної закладки. Таких було близько дюжини. Всі поміщено на сторінках з віршами, в яких ішлося про острови чи море. Ввечері я відшукав кілька таких уривків у своєму примірнику антології. Ось у цій строфі з вірша Одена виділено тільки два рядки — третій і шостий.