Джон Фаулз - Маг

Так само химерно власник книжки вибирав фраґменти з Езри Паунда:

І далі:

Бриз — сонячний вітерець, звичний влітку на Егейському морі, обхлюпував камінці пляжу хвильками, що звивалися, немов ліниві бичі. Нічого не діялося, все завмерло в очікуванні. Вдруге цього дня я почувався як Робінзон Крузо.

Накривши книжку рушником, я набрав самовпевненого вигляду й обернувся до схилу, тепер уже певен, що за мною спостерігають. Відтак нахилився, зібрав усе це добро й поклав на вершку брили, де легше віднайти згубу. Не з увічливости так зробив, а для того, щоб виправдати свою цікавість перед прихованим спостерігачем. Рушник легенько пахнув жіночими парфумами й кремом для засмагання.

Я повернувся туди, де залишив свою одежу, краєм ока зиркаючи на пляж. Тоді перебрався в тінь сосон. Проти сонця на скелі вилискувала якась біла пляма. Я ліг і заснув. Навряд чи надовго. Та коли прокинувся й глянув униз, не побачив речей на камені. Дівчина — мабуть, таки дівчина — забрала їх, коли мене здолав сон. Одягнувшись, я спустився до води.

Звична стежка до школи починалася від середини затоки. Але з цього місця я зауважив іншу вузеньку стежку, що вела вгору — туди, де повернула огорожа. Доволі крута, й крізь хащі за огорожею нічого не видно. З тіні визирали рожеві голівки диких ґладіолусів, у густих зарослях дзвінко й уривчасто щебетала якась пташина. Здавалося, вона співає за якихось кілька кроків від мене — пристрасно схлипує, як соловей, ось тільки голос частіше уривається. Застерігає чи заманює ця пташка? Годі відповісти й важко відкинути думку, що в цьому співі є приховане значення. Голос теркотів, витьохкував і переливався флейтою, картав і зачаровував.

Раптом десь за хащами зателенькав дзвінок. Пташка замовкла, а я почав вибиратися вгору. Дзвінок озвався тричі. Напевно, скликував на підвечірок, а може, просто якась дитина бавилася. Невдовзі крутосхил став пологіший і дерева поріділи, хоч кущі росли так само густо.

Я побачив браму, замкнену на ланцюг і пофарбовану. Фарба облущилася, ланцюг заіржавів, а біля правого стовпа брами хтось зробив добрячу лазівку в дротяній огорожі. Широка, заросла травою доріжка провадила вглиб мису й завертала вниз, до берега. Вона петляла поміж дерев, так що не було видно будинку. Я прислухався, та не почув голосів. На крутосхилі знову заспівала пташка.

А тоді, пропхнувшись у лазівку, я побачив її — абияк прибиту до третьої чи четвертої з ліку сосни й ледве читабельну. В Англії на такій табличці й у такому місці пишуть: «Приватна територія. Вхід без дозволу карається законом». Натомість тут тьмяно-червоний напис проти білого тла повідомляв: «Salle d’attente» — «Почекальня». Таке враження, що цю табличку хтозна-коли поцупили з якогось французького вокзалу: давній студентський вибрик. Емаль облупилася, оголилися плішини іржавого металу. Скраю зяяли три-чотири дірки, схожі на кульові пробої. Ось воно що мав на увазі Мітфорд, застерігши від почекальні.

Стоячи на трав’янистій доріжці, я вагався, чи варто йти далі. У мені боролися цікавість і побоювання натрапити на грубощі. Я зразу здогадався, що це вілла того самого колабораціоніста, який мав сутичку з Мітфордом, однак він постав у моїй уяві як такий собі грецький Лаваль [49] Йдеться про П’єра Лаваля (1883–1945) — французького політика-соціаліста, власника кількох газет і радіостанцій, активного діяча колабораційного режиму Віші під час Другої світової війни. із хитрющим щурячим писком, а не хтось настільки культурний, що читає в оригіналі Еліота й Одена або приймає гостей, здатних на таке. Я простояв так довго, що аж роззлостився на свою нерішучість, відтак змусив себе повернути назад. Пробравшись через дірку в огорожі, рушив доріжкою до центрального хребта. Незабаром вона звузилася до козячої стежки, однак було видно, що нею ходять. По вивернутих чиєюсь ногою каменях залишилися свіжі червоно-бурі ямки на сірому, випаленому сонцем тлі. Зійшовши на кряж, я оглянувся. Звідси не було видно вілли, але я знав, де вона. Море і гори плавали в м’якому сяйві призахідного світила. Спокій, первозданна стихія, порожнеча, золоте повітря й безгомінна блакитна далина — як на пейзажах Клода [50] Клод Лоррен (1600–1682) — французький художник. . Згодом, спускаючись звивистою крутою стежкою до школи, я думав про те, яка банальна й гнітюча північна половина острова порівняно з південною.