Джон Фаулз - Маг

Почалися різдвяні канікули. Я поїхав мандрувати Пелопоннесом. Треба було побути самому й відірватися від школи. Якби Алісон була вільна, я б полетів до неї в Англію. Спадало мені на думку й те, щоб звільнитися, але це означало б дати задній хід і знову зазнати поразки, і я вмовляв сам себе, що до весни все налагодиться. Тож Різдво я зустрів у Спарті, а Новий рік — у Піргосі, сам як палець. Перш ніж сісти в Афінах на пароплав і поплисти до Фраксосу, я затримався на день і пішов до знайомого публічного дому.

Я рідко думав про Алісон, але весь час відчував її близькість, і хоч як старався її забути, та не вдавалося. Траплялися монаші дні, коли я гадав, що проведу решту свого життя без жінок. Траплялися й такі дні, що кортіло запопасти якусь покладисту дівчину. Острів’янки були албанського походження — суворі й жовтошкірі, десь такі сексуальні, як Незалежна церква [33] Загальна назва всіх християнських общин і церков у Великобританії, що не належать до англіканської й католицької конфесій (пресвітеріанська церква, церква баптистів, методистів і т. ін.). . Набагато спокусливішими видавалися деякі хлопці з оливковою ґраційністю й виразно окресленою індивідуальністю — рисами, яких так бракує їхнім стереотипним ровесникам із приватних шкіл, оцим зодягненим в уніформу рожевим мурахам, що плодяться в Арнольдовому праху [34] Метью Арнольд (1822–1888) — англійський поет і культуролог, інспектор провінційних шкіл. Перекладач Гомера. . Бували в мене миті, як в Андре Жіда [35] Андре Жід (1869–1951) — видатний французький письменник, лауреат Нобелівської премії. Під безпосереднім впливом Оскара Вайлда став гомосексуалістом. , однак без взаємности, адже педерастія ніде не викликає такої огиди, як у буржуазній Греції; з цього погляду Арнольд почувався б тут як удома. Зрештою, я не був гомосексуаліст. Попросту зрозумів (і тим самим викрив хибу у своєму вихованні), що в таких людей теж є свої радощі. І це завдяки не тільки своїй самотині, але й самому духу Греції. Він осмішував традиційні англійські поняття про моральність і аморальність; скою чи не скою я щось соціально непростиме — це само собою було справою смаку, щось на зразок того, чи скуштувати нову марку сигарет, чи ні: з погляду моральности воно однаково тривіальне. Красу і добро можна розрізнити на півночі, але не в Греції. Тут шкіру різних людей відділяють тільки проміжки сонячного світла.

Була ще моя поезія. Я почав писати вірші про острів, про Елладу — начебто й повні глибокого філософського змісту та віртуозно складені, і дедалі частіше мріяв про літературні успіхи. Сидів годинами, втупившись у стіну й уявляючи хвалебні рецензії, листи від славетних колег по перу, захват читачів, світову славу. Тоді я ще не знав мудрого вислову Емілі Дікінсон: «Публікуватися — це не поетова справа»; бути поетом — це все, бути відомим як поет — це марниця. У моєму житті запанував штучно створений онаністичний ліричний герой. Школа обернулася вигідним жертовним цапом: невже ж складеш бездоганну поему в такій дріб’язковій рутині? Та однієї понурої березневої неділі з моїх очей спала полуда. Я прочитав свої грецькі вірші й побачив їх такими, якими вони були насправді: учнівські спроби, визбуті ритму й композиції, в яких банальність незграбно замаскована надміром буйної риторики. Пройнявшись жахом, я взявся читати написане раніше — в Оксфорді та на сході Англії. І ці не кращі. Ба, навіть гірші. Правда обвалилася на мене як лавина. Ніякий із мене поет.

Не знайшовши розради в раптовому прозрінні, я лютував від того, що еволюція звела в одній людині чутливість із невмінням співіснувати. В одній душі, моїй душі, що верещала, ніби заєць у сильці. Я поклав усі свої опуси перед собою, помалу брав аркуш за аркушем і рвав на дрібні клаптики, аж поки заболіли пальці.

А тоді подався на пагорби, дарма що було дуже холодно й почався дощ. Увесь світ заповзявся на мене. Нікуди не дінешся від безапеляційного присуду про непридатність. У своїх найважчих пережиттях я знаходив користь, вони були паливом, залізною рудою творчости, а не тільки яловою породою мук. Поезія стала для мене чимсь таким, до чого завжди можна вдатися в разі потреби, — запасним виходом, рятувальним колом. Завдяки їй я виправдовував сенс свого життя. І ось опинився у відкритому морі, а рятувальне коло тонуло, наче олово. Я ледве стримувався, щоб не заплакати від жалю над самим собою. Обличчя перетворилося на маску акротерія [36] Скульптурна прикраса (статуя, пальмета) над рогом фронтону архітектурної споруди. . Я ходив багато годин, переживаючи справдешнє пекло.