Кілька днів Алісон виходила з оселі тільки вночі, побоюючись Меґґі. Чомусь сприймала її як ненависний, досі могутній бастіон незламної австралійської чесноти на трясовині розтлінної Англії. Я ходив по харчі, ми балакали, спали, кохалися, танцювали, в будь-яку пору дня і ночі варили щось їстівне — двоє під одним дахом — sous les toits , опинившись далеко поза звичним часом і насупленим лондонським світом за вікнами.
Алісон завжди була жіночна; на противагу багатьом англійським дівчатам, вона ніколи не зраджувала своєї статі. Не вродливиця, часто навіть негарна, Алісон мала зграбну хлоп’ячу фігурку, вміла гарно, по-сучасному вдягатися, виробила ґраційну ходу; і вся ця цілість видавалася значно привабливішою, ніж її окремі складники. Бувало, я сидів в автомобілі й дивився, як вона йде хідником, зупиняється, переходить вулицю й прямує до мене. Тоді в цієї дівчини був просто-таки чудовий вигляд. Та коли вона сиділа поруч мене, незрідка в її зовнішності вражало щось пустопорожнє, щось від розпещеної дитини. Ну а зблизька завжди збивала мене з пантелику: якоїсь миті мало не потвора, але досить було одного руху, зміни виразу на обличчі, повороту голови — куди й щезала потворність. Перш ніж вийти в місто, Алісон накладала на повіки насичені тіні, які пасували до частенько викривлених у понурій гримасі губ, справляли враження, що її побито до синців, й викликали мимовільне бажання дати ще дужчого прочухана. Чоловіки завжди й усюди звертали увагу на цю дівчину: на вулиці, в ресторанах, у пабах, — і вона це знала. Я звик спостерігати, як її пасуть очима. Вона належала до тих жінок, — рідкісних навіть серед красунь, — які вже від народження оточені ореолом сексуальности, все життя мають зв’язки з мужчинами й дуже зважають на їхню зустрічну поведінку. І таку властивість відчувають усі, навіть тюхтії-підкаблучники.
Без макіяжу Алісон була простіша й звичайніша. У перші дванадцять годин після пробудження поводилася не дуже примхливо, та все одно завжди носила в собі щось непередбачуване й неясне. Годі було вгадати, коли вона почепить оту вишукану, розмальовану синцями маску. Могла палко віддатися в ліжку, а тоді позіхнути у найневідповіднішу мить. Могла від ранку до ночі прибирати, варити й прасувати, а тоді три-чотири дні поспіль по-богемному вилежуватися на підлозі біля каміна й читати «Короля Ліра», щось із Гемінґвея, детектив та жіночі журнали, причому все нараз — почергово по уривку з кожного видання. Вона робила що заманеться, а тоді вже шукала мотиву чи виправдання.
Одного разу Алісон принесла дорогу авторучку.
— Це вам, месьє.
— Не варто таке дарувати.
— Не переймайся. Я її поцупила.
— Поцупила?!
— Я все краду. А ти й досі не знав?
— Все?!
— Ніколи не роблю такого в крамничках. Тільки в універмагах. Там товар сам липне до рук. Гей, не корч такої згіршеної міни.
— Я не корчу.
Та я справді згіршився. Стояв з тим подарунком як дурень з писаною торбою.
— Це просто хобі, розвага, — підсміхнулась Алісон.
— Буде тобі розвага, коли засядеш на півроку в Голловеї.
Вона налила собі віскі.
— На здоров’я, santé! Ненавиджу універмаги. І товстосумів ненавиджу, особливо тих джонбулівських. Одна крадіжка — і зразу дві добрі справи, як ото одна куля кладе двох зайців. Та не хнюпся так, усміхнися-но. — Алісон встромила ручку в мою кишеню. — Ось так. Ти як той казуар, що скоїв злочин.
— Мушу хильнути.
Взявши пляшку віскі, я раптом засумнівався у способі її придбання. Глянув на Алісон. Вона ствердно кивнула.
Поки я наливав, вона стояла поруч.
— Ніколасе, знаєш, чому ти так близько береш до серця усілякі дрібниці? Бо й самого себе дуже вже близько береш до серця.
Злегка усміхнувшись мені, глузливо й ніжно водночас, вона пішла оббирати картоплю. А я відчував, що невідомо як, але скривдив її. Та й себе теж.
Якось уночі вона вві сні назвала чиєсь ім’я.
— Хто такий Мішель? — спитав я зранку.
— Хтось, кого я хотіла б забути.
Про все інше Алісон мені розповідала. Про матір родом з Англії, манірну й деспотичну. Про батька, начальника станції, що помер від раку чотири роки тому.
— Ось звідки мій несусвітний — ні ваш, ні наш — акцент. Як тільки відкрию рота — зразу ж у ньому воюють за вимову мамця з татком. Мабуть, тому і ненавиджу, і люблю Австралію. Там я ні разу не почулася щасливою, а тут завжди тужу за домівкою. Я, мабуть, дурниці мелю, га?
Алісон часто питала, чи не меле вона дурниць.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу