Пауло Коэльо - Брида

– Тепер ти готова до свята рівнодення. Тобі лишається тільки одне.

– Ще одне? Але ж ви мені вже казали, що лишається тільки це!

– Ідеться про річ надзвичайно просту. Ти повинна вимріяти собі сукню. Ту сукню, яку вдягнеш у той день.

– А якщо в мене нічого не вийде?

– Починай мріяти. Найважче ти вже зробила.

І несподівано змінила тему розмови, як мала звичай робити часто. Розповіла, що купила собі нову машину, що їй треба купити ще дещо. Чи не зможе Брида супроводжувати її?

Бриді була приємна ця пропозиція, і вона попросила свого начальника, щоб він дозволив їй піти з роботи раніше. Уперше Вікка виявила до неї якусь симпатію – хай навіть це було тільки запрошення разом піти до крамниці. Вона відчувала, що багато інших учениць Вікки з великою радістю захотіли б опинитися на її місці.

Хто знає, чи не зможе вона сьогодні показати, яке важливе місце посідає Вікка в її житті і як їй хочеться, щоб вони стали подругами? Для Бриди було важко відокремити дружбу від духовного пошуку, і їй було прикро, що досі Наставниця не виявляла ані найменшого інтересу до її життя. Їхні розмови досі не виходили за рамки тих завдань, які вона повинна виконати для того, щоб домогтися подальшого поступу на шляху опанування науки Традиції Місяця.

У призначений час Вікка чекала її в червоному кабріолеті «ем-джі». Автомобіль класичної марки британської автомобільної індустрії був у надзвичайно доброму стані, зовні блищав хромованим металом, а всередині – полірованим деревом панелі приладів. Брида навіть не наважилася прикинути, скільки може коштувати така машина. Сама думка про те, що відьма змогла придбати собі такий дорогий автомобіль, уселяла їй страх. Ще до того, як вона познайомилася з Традицією Місяця, з дитинства, вона чула, як відьми укладали жахливі угоди з дияволом, щоб добути гроші та владу.

– А вам не здається, що сьогодні надто холодно, щоб їхати з відкинутим верхом? – сказала вона.

– Боюся, я не зможу дочекатися літа, – відповіла Вікка. – Я просто не зможу його дочекатися. Бо мені страх як хочеться покататися саме так.

Як добре. Принаймні в цьому вона показала себе цілком нормальною жінкою.

Вони поїхали вулицями, ловлячи на собі здивовані погляди людей старшого віку та слухаючи захоплені й жартівливі вигуки чоловіків.

– Я задоволена твоїм страхом, що ти не зможеш вимріяти собі сукню, – сказала Вікка.

Брида вже забула про їхню розмову по телефону.

– Ніколи не переставай сумніватися. Коли сумніви зникають, то це означає, що ти зупинилася на своїй дорозі. І тоді приходить Бог і все скасовує, бо саме так Він здійснює нагляд за своїми обранцями, вимагаючи від них, щоб вони завжди йшли тією дорогою, якою їм призначено йти. Він примушує нас іти, коли ми зупиняємося з якоїсь причини – егоїзму, лінощів або хибного відчуття, що ми вже досягли бажаного. Але стережися одного: ніколи не дозволяй, щоб сумніви паралізували твої дії. Завжди ухвалюй рішення, які тобі треба ухвалювати, навіть якщо не маєш впевненості в тому, що вони правильні. Той, хто діє, не помиляється, якщо при цьому він не забуває давнє німецьке прислів’я, яке Традиція Місяця донесла до наших днів. Якщо ти не забуватимеш цього прислів’я, то завжди зможеш перетворити хибне рішення на рішення правильне. Це прислів’я звучить так: «Диявол живе в деталях».

Вікка несподівано зупинилася перед автомайстернею.

– Існує один забобон у стосунку до цього прислів’я, – сказала вона. – Ми згадуємо про нього лише тоді, коли маємо в ньому потребу. От і в мене виникла така потреба. Я купила машину й боюся, щоб диявол не заховався десь у її деталях.

Вона вийшла з автомобіля, коли підійшов механік.

– У вас зламався відкидний верх, пані?

Вікка не завдала собі клопоту відповідати на це запитання. Вона попросила, щоб він зробив повний огляд машини. По той бік вулиці була кондитерська; поки механік оглядав їхню «ем-джі», вони пішли випити гарячого шоколаду.

– Поглянь на механіка, – сказала Вікка, коли обидві підійшли до вікна кондитерської й стали дивитися крізь шибку на автомайстерню. Той стояв біля відкритого двигуна машини, не роблячи жодних рухів. – Він ні до чого не доторкається. Лише дивиться. Він давно працює в цій галузі й знає, що машина розмовляє з ним своєю спеціальною мовою. Зараз працює не його розум – працюють його чуття.

Зненацька механік засунув руку кудись у двигун і став там колупатися.

– Він знайшов несправність, – сказала Вікка. – Він не згаяв жодної хвилини часу, бо зв’язок між ним і машиною налагоджений досконало. Це стосується всіх добрих майстрів своєї справи, з якими мені доводилося зустрічатися.