Пауло Коэльо - Брида

Але вулиця, яку вона обрала для своєї вправи, була розташована неподалік від її «магічного куточка». «Отже, то була не випадковість», – подумала вона. Серце їй боліло, бо вона ніяк не могла з’ясувати свою проблему з Коханням. Вона кохає Лоренса, у цьому сумніву не було. Вона знала, що коли добре опанує Традицію Місяця, то побачить світляну цятку над його лівим плечем. А в один із тих вечорів, коли вони йтимуть разом, щоб випити гарячого шоколаду неподалік від вежі, яка надихала Джеймса Джойса, коли він писав «Улісса», вона побачить блиск у його очах.

Маг мав рацію. Традиція Сонця – це дорога для всіх людей, і її може розшифрувати кожен, хто вміє молитися, бути терплячим і хоче навчатися. Що глибше вона поринала у Традицію Місяця, то більше захоплювалася Традицією Сонця й то більше розуміла її.

Маг. Вона знову про нього думала. Саме це привело Бриду до її «магічного куточка». Після їхнього перебування в курені мисливців вона думала про нього часто. Навіть тепер їй хотілося б зустрітися з ним і розповісти йому про ту вправу, яку вона щойно робила; але вона знала, що це лише привід, надія на те, що він знову запросить її прогулятися в лісі. Вона була певна, що він прийняв би її добре, й уже вірила, що він, із якоїсь таємничої причини, – вона не наважувалася навіть припустити, що то за причина, – також тішився її товариством.

«Я завжди була схильна до дрімучої маячні», – подумала вона, намагаючись викинути Мага зі своїх думок. Але знала, він повернеться – і дуже скоро.

Так не могло тривати. Вона – жінка і дуже добре знає симптоми нової пристрасті; вона має уникнути цього за всяку ціну. Вона кохає Лоренса і хоче залишитися з ним. Її світ і так уже змінився понад усяку міру.

Уранці в суботу зателефонував Лоренс.

– Їдьмо прогулятися за місто, – сказав він. – Їдьмо до скель.

Брида приготувала поїсти на дорогу, а потім майже годину вони трусилися в автобусі із зіпсованою системою опалення. Близько полудня доїхали до містечка.

Брида була схвильована. Ще коли навчалася на першому курсі літературного факультету, вона багато читала про поета, який жив тут у минулому сторіччі. То був загадковий чоловік, великий знавець Традиції Місяця, який брав участь у діяльності таємних товариств і залишив у своїх творах приховане послання для тих, хто шукає собі духовну дорогу. Його звали Вільям Батлер Ітс. Бриді пригадалися деякі його вірші, вірші ніби написані для цього холодного ранку з чайками, що літали над човнами, припнутими в невеличкій гавані.

Вони ввійшли до єдиного в селі шинку, замовили віскі, щоб трохи зігрітися, і пішли в напрямку скель. Вузенька заасфальтована вуличка круто пішла вгору, й через півгодини вони прийшли до місцевості, яку тутешні люди називали «фалесія». Це був мис із прямовисних скель, які обривалися в море. Навколо скель зміїлася стежка; неквапною ходою вони пройшли по ній менш як за чотири години; тепер їм залишалося тільки сісти на автобус і повернутися до Дубліна.

Брида була в захваті від прогулянки. Хоч у цьому році життя й запропонувало їй чимало емоцій, зиму вона, як і завжди, переносила тяжко. Усе її життя тепер зводилося до того, що вдень вона йшла на службу, увечері – на факультет, у суботу та в неділю ходила в кіно. Ретельно виконувала ритуали в призначений час і танцювала під ритми світу, як навчила її Вікка. Але їй хотілося більше бувати у світі, покидати дім і милуватися природою.

Небо затягнули низькі хмари, але фізична активність та віскі розігнали холод. Стежка була надто вузька, й вони не могли йти поряд; Лоренс ішов попереду, а Брида на кілька метрів позаду. Розмовляти за таких обставин їм було важко. Проте вони таки знаходили можливість обмінятися кількома словами, чого було досить, аби відчути, що другий близько й також милується красою природи.

Вона з дитячим захватом споглядала навколишній краєвид. Усе тут було так само, либонь, як і тисячі років тому, в ті далекі часи, коли не існували ані міста, ані гавані, ані поети, ані дівчата, що прагнули засвоїти Традицію Місяця; тоді існували лише скелі, море, яке підмивало їх унизу, та чайки, що літали під низькими хмарами. Іноді погляд Бриди ковзав униз, у провалля, і тоді вона відчувала легке запаморочення. Море розповідало їй щось таке, чого вона не могла зрозуміти, чайки накреслювали в небі рисунки, які вона не встигала роздивитися. Але вона дивилася на цей первісний світ так, ніби в ньому зберігалася – і то значно більше, аніж у всіх книжках, які вона читала, та в усіх ритуалах, які виконувала, – справжня мудрість Усесвіту. Поки вони відходили від гавані, усе інше втрачало сенс – її мрії, її повсякденне буття, її пошук. Залишалося тільки те, що Вікка називала «підписом Бога».