Пауло Коэльо - Брида

Вони підійшли до руїн старої церкви. Маг сів на один із каменів, обтесаних і розкиданих тут повсюди. Брида змела сніг із підвіконня.

– Добре вам тут живеться, дні можна проводити в лісі, а вночі спати в натопленому домі, – сказала вона.

– Атож, добре. Я втішаюся співом пташок, умію розшифровувати сигнали Бога, знаю Традицію Сонця й Традицію Місяця.

«Але я самотній, – хотілося йому сказати. – І розуміння Всесвіту дає мало радості, якщо ти почуваєшся самотнім».

Тут, перед ним, стояла, прихилившись до підвіконня, його Інша Частина. Він міг бачити світляну цятку над її лівим плечем і жалкував, що опанував Традиції. Бо якби він не бачив тієї цятки, то, можливо, не закохався б у цю жінку.

«Вона дуже розумна. Відчула наперед небезпеку й тепер нічого не хоче знати про світляні цятки».

– Я почула голос свого Дару. Вікка – чудова Наставниця.

Уперше сьогодні вона заговорила про магію.

– Цей голос відкриє тобі таємниці світу, таємниці, заховані в часі, які відьми передають від покоління до покоління.

Він говорив, не чуючи власних слів. Намагався пригадати ту мить, коли вперше зустрів свою Іншу Частину. Люди самотні втрачають відчуття часу, години для них тривають довго, а дні тягнуться нескінченно. Проте він знав, що вони зустрічалися тільки двічі. Брида вивчала все дуже швидко.

– Я вже знаю ритуали, а коли настане рівнодення, мене висвятять у знання Великих Таємниць.

Вона знову почувала себе напружено.

– Проте існує одна річ, якої я ще не знаю. Сила, яку всі знають і шанують як Велику Таємницю.

Тепер Маг зрозумів, чому вона до нього сьогодні прийшла. Не для того, щоб тільки прогулятися між деревами та залишити по собі дві смужки слідів у снігу. Дві смужки, які все наближалися й наближалися одна до одної.

Брида підняла комір пальта, ховаючи обличчя. Вона й сама не знала, чи то їй стало набагато холодніше, коли вони зупинилися, чи в такий спосіб вона хотіла приховати своє нервове збудження.

– Я хочу навчитися розбуджувати силу сексу, яка впливає на всі п’ять чуттів, – сказала вона нарешті. – Вікка не захотіла пояснити мені, як це робиться. Сказала, що так само, як я відкрила Голос, відкрию й це.

Кілька хвилин вони перебували в мовчанні. Брида думала, чи варто було розпочинати цю розмову на руїнах церкви. Але згадала про те, що існує багато способів застосовувати цю силу. Ченці, які тут жили, застосовували її через утримання – і вони зрозуміли б, про що вона каже.

– Я випробувала всі способи. Передчуваю, що тут існує якийсь трюк, щось схоже на те базікання по телефону, до якого вона вдалася, коли я розклала карти таро. Щось таке, чого Вікка не хоче мені пояснити. Схоже, вона сама мала в цьому великі труднощі й не хоче, щоб я відбулася занадто легко.

– То ти з цим до мене прийшла? – урвав її він.

Брида зазирнула у глибінь його очей.

– Так.

Вона сподівалася, що ця відповідь переконає його. Бо вже від тієї миті, як вони зустрілися, вона не була певна, чи він її зрозуміє. Дорога через засніжений ліс, сонячне світло, що віддзеркалювалося від снігу, невимушена розмова на всілякі теми повсякденного життя – усе це сприяло тому, що її емоції зірвалися учвал, наче дикі коні. Їй довелося знову переконувати себе, що вона прийшла сюди з певною метою і що вона повинна досягти її за будь-яку ціну. Тому що Бог був раніше жінкою, перш ніж став чоловіком.

Маг підвівся з каменя, на якому сидів, і підійшов до єдиної стіни, що досі не впала. Посеред стіни були двері, й він прихилився до одвірка. Промені призахідного сонця освітлювали його збоку. Брида не бачила його обличчя.

– Існує одна річ, якої Вікка тебе не навчила, – сказав Маг. – Можливо, просто забула. А може, хотіла, щоб ти прийшла до цього сама.

– Тому я й тут. Я прийшла до цього сама.

І запитала себе, а чи не таким був план її Наставниці: зробити так, щоб вона зустрілася з цим чоловіком.

– Я тебе навчу, – сказав він нарешті. – Ходімо зі мною.

Вони прийшли в таке місце, де дерева були вищими й могутнішими. Брида побачила приставлені до деяких із них прив’язані до стовбурів грубі драбини. Нагорі кожної драбини було щось подібне до куреня.

«Певно, тут живуть відлюдники Традиції Сонця», – подумала вона.

Маг окинув уважним поглядом кожен курінь, нарешті обрав один і попросив Бриду піднятися туди разом із ним.

Вона почала підійматися. Десь на середині драбини її опанував страх, бо падіння могло стати фатальним. Проте вона не захотіла відступати; адже вона була у священному місці, яке захищали лісові духи. Щоправда, Маг не попросив у них дозволу, але, можливо, Традиція Сонця такої необхідності не передбачала.