Пауло Коэльо - Брида

Але він Наставник. Й одного дня в одному іспанському селі він дав священну клятву. Й серед усього іншого в тій клятві були слова, що жоден Наставник ніколи не повинен ставити іншого перед необхідністю вибору. Одного разу він уже припустився такої помилки й за це на багато років був вигнаний зі світу. Тепер усе інакше, та все одно він не хотів ризикувати. «Я міг би відмовитися від магії задля неї», – на якусь мить подумав він, але відразу ж зрозумів, наскільки дурною була та думка. Адже Кохання не вимагало такого зречення. Справжнє Кохання дозволяло, щоб кожне з двох ішло своєю дорогою – знаючи, що в такий спосіб Частини не віддаляються одна від одної.

Треба мати терпіння. Він і далі спостерігатиме за життям пастухів і знатиме, що рано чи пізно вони будуть разом. Таким є Закон. Він вірив у це протягом усього свого життя.

– Те, що ти просиш, є дуже простим, – сказав він нарешті. Йому вдалося зберегти самовладання; дисципліна перемогла. – Зроби так, щоб, коли ти доторкнешся до іншого, всі твої п’ять чуттів уже діяли. Бо секс існує сам собою. Від тієї миті, коли він починає діяти, ти вже його не контролюєш – він тебе контролює. І все те, з чим ти до нього прийшла – твої страхи, твої бажання, твоя вразливість – залишатиметься з тобою протягом усього часу. Через те люди й стають імпотентами. У сексі бери з собою в ліжко лише любов і п’ять уже задіяних чуттів. Лише тоді ти зможеш прилучитися до Бога.

Брида дивилася на гільзи, розкидані на землі. Вона не показала, що саме відчуває. Зрештою, йшлося лише про такий собі трюк, і вона вже знала, як він робиться. «А більш нічого мене поки що й не цікавить», – сказала вона собі.

– Це все, чого я можу тебе навчити.

Вона мовчала. Дикі коні були приборкані тишею.

– Глибоко вдихни сім разів, зроби так, щоб усі твої п’ять чуттів були розбуджені до фізичного контакту. Дай часу час.

Він був Наставник Традиції Сонця. І витримав іще одне випробування. Його Інша Частина також допомогла йому багато чого зрозуміти.

«Я вже показав їй панораму згори. Тепер можна спускатися».

Вона неуважно дивилася на дітей, що гралися на майдані. Хтось сказав їй одного разу, що в кожному місті є «магічний куточок» – куточок, куди ми маємо звичай приходити, коли хочемо серйозно подумати про життя. Цей майдан і був її «магічним куточком» у Дубліні. Неподалік від нього вона винаймала своє перше помешкання, коли приїхала до великого міста зі своїми мріями та сподіваннями. Тоді головним проектом її життя було вступити до Триніті-коледжу, а по його закінченні викладати літературу. Вона багато часу просиджувала на тій лаві, де сиділа тепер, пишучи вірші та намагаючись поводитися достоту так, як поводилися її літературні кумири.

Але грошей, які надсилав батько, завжди не вистачало, і їй довелося влаштуватися на службу в таку собі фірму експортних перевезень. Вона не нарікала: була задоволена своєю працею, а сьогодні її служба мала для неї надзвичайно велике значення – бо саме вона наповнювала все для неї реальним змістом і допомагала їй не збожеволіти. Саме служба допомагала їй перебувати у стані хисткої рівноваги між світом видимим і світом невидимим.

А діти гралися. Усі ці діти, як і вона колись, слухали розповіді про фей і відьом, де чаклунки вдягаються в чорний одяг і дають отруєні яблука бідолашним дівчаткам, які заблукали в лісі. Жодне з тих дітей не могло собі уявити, що ось тут, спостерігаючи за їхніми розвагами, сидить справжня відьма.

Того вечора Вікка зажадала, щоб вона зробила вправу, яка не мала нічого спільного з Традицією Місяця; будь-яка людина могла б домогтися такого результату. А їй, бачте, треба було зробити це для того, щоб підтримувати у стані постійної придатності міст між видимим і невидимим.

Її завдання було дуже простим: вона мала лягти, розслабитися й уявити собі одну з центральних вулиць міста. Потім зосередити увагу, подивитися на вітрину крамниці, яку теж треба уявити, й підмітити там усі деталі – товари, ціни, розташування. По закінченні цієї вправи вона мала вийти на вулицю і порівняти з реальністю все, що вона собі уявила.

А тепер вона сиділа й дивилася на дітей. Вона щойно повернулася з крамниці, й усе там було достоту таким, яким вона побачила в уяві. Вона запитувала себе, чи це була вправа для звичайнісіньких людей, чи домогтися такого результату допомогли їй місяці тренувань у чаклунському ремеслі. Вона так і не змогла відповісти на це запитання.