Пауло Коэльо - Брида

Тієї миті, коли ми на це зважимося, життя наповнюється для нас священним сенсом і ми переживаємо те саме хвилювання, яке пережила Свята Діва, коли в один із днів її буденного існування перед нею з’явився незнайомець і сказав, що вона народить Сина Божого. «Нехай буде воля Твоя», – відповіла йому Свята Діва. Бо зрозуміла, що своєї найбільшої величі людина досягає тоді, коли приймає Таємницю.

Після досить тривалої мовчанки Вікка заходилася їсти. Брида дивилася на неї, горда з того, що сидить поруч із нею. Вона вже не думала про ті запитання, які хотіла їй поставити – про те, чим Вікка заробляє собі на життя, чи вона закохувалася в когось, чи ревнувала до якогось чоловіка. Вона думала про велич душі людей, наділених справжньою мудрістю. Людей, котрі все своє життя шукали відповідь, якої не існує, а зрозумівши це, ніколи не вигадували надуманих пояснень. Вони смиренно погоджувалися жити у Всесвіті, якого ніколи не могли зрозуміти. Але єдиний спосіб, у який вони могли існувати в ньому, – це реалізувати власні бажання, власні мрії, бо саме так людина перетворювалася на інструмент Бога.

– Тоді навіщо намагатися? – запитала вона.

– А ми не намагаємося. Ми приймаємо світ таким, яким він є, і тоді життя стає для нас більш наповненим і цікавим, бо ми розуміємо, що кожен наш крок, у всі хвилини життя, має більше значення, аніж ми самі. Ми розуміємо, що в якомусь місці часу та простору, на це запитання існує відповідь. Розуміємо, що існує причина, з якої ми перебуваємо тут, і нам цього досить.

Ми занурюємося в Темну Ніч із вірою, здійснюємо те, що давні алхіміки називали Персональною Легендою, і цілком віддаємося кожній миті, знаючи, що завжди існує Рука, яка нас веде: і нам вирішувати, прийняти її чи ні.

Того вечора Брида кілька годин слухала музику, повністю віддаючись чудесному усвідомленню того факту, що вона живе. Пригадала двох своїх улюблених авторів. Один із них однією своєю простою фразою вселив їй віру, необхідну для того, щоб вона подалася на пошуки мудрості. То був англійський поет, який жив багато століть, тому на ім’я Вільям Блейк. Він писав:

Де запитання є – там відповідь існує.

Потім надійшов час виконати ритуал. Їй треба було протягом кількох хвилин дивитися на світло свічки, й вона сіла перед невеличким вівтарем, який обладнала у своєму помешканні. Свічка перенесла її в той день, коли вона й Лоренс кохалися у скелях. Навколо них кружеляли чайки – високо під самими хмарами й низько над самими хвилями.

Риби, певно, запитували себе, як можливо літати, бо вряди-годи якісь таємничі створіння занурювалися в їхній світ і зникали так само швидко, як і з’явилися.

А птахи, мабуть, дивувалися, як можливо дихати під водою, бо годувалися створіннями, яких знаходили під хвилями.

Існували птахи, й існували риби. Існували різні світи, що подеколи вступали в контакт, але жоден із них не міг відповісти на запитання другого. А проте в обох виникали запитання. А де було запитання, там існувала й відповідь.

Брида дивилася на полум’я свічки, й магічна атмосфера створювалася навколо неї. Так відбувалося завжди, але того вечора все було позначене особливою напругою.

Якщо вона спроможна поставити запитання, то тільки тому, що в іншому Всесвіті на нього існує відповідь. Хтось знав те, чого вона ніколи не знатиме. Їй більше не треба дошукуватися сенсу життя; досить зустріти Когось, кому він відомий. І в його обіймах побачити той самий сон, який бачить дитина, бо знає, що хтось сильніший, аніж вона, захищає її від усього зла та від усіх небезпек.

Коли вона закінчила ритуал, то проказала невеличку молитву, дякуючи Богові за ті кроки, які вже пройшла. Подякувала за те, що перший чоловік, до якого вона звернулася із запитаннями про магію, не намагався пояснити їй, як збудований Усесвіт, – навпаки, зробив так, щоб вона перебула всю ніч у темряві лісу.

Їй треба піти до нього, подякувати йому за все, чого він її навчив.

Завжди, коли вона шукала зустрічі з тим чоловіком, їй треба було щось довідатися від нього; коли одержувала від нього те, що хотіла, то відразу йшла геть, іноді навіть не попрощавшись. Але саме він підвів її до дверей, поріг яких вона хотіла перетнути в найближче рівнодення. Вона повинна бодай сказати йому «дякую».

Ні, вона зовсім не боялася, що закохається в нього. Вона вже прочитала в очах Лоренса відомості про приховану сторону власної душі.

Вона могла сумніватися щодо того, чи вдасться їй вимріяти сукню, але щодо свого кохання, то тут усе було зрозуміло.