Пауло Коэльо - Брида

Брида була розчарована. Вона сподівалася на похвалу. Або принаймні на якесь пояснення. Але Вікка повелася достоту так, як часто поводяться лікарі, коли прослуховують пацієнта з незворушним виразом обличчя, більше зацікавлені в тому, щоб занотувати симптоми, аніж у тому, щоб зрозуміти спричинені ними біль і страждання.

Подорож назад, до міста, здавалася довгою. Але щоразу, коли Брида починала розмову про своє, Вікка виявляла особливу зацікавленість зростанням вартості життя, транспортними заторами у другій половині дня і тими труднощами, які створював управитель її будинку.

Лише тоді, коли вони знову опинилися в кріслах у помешканні Вікки, вона сказала кілька слів про пережитий Бридою досвід.

– Хочу, щоб ти зрозуміла одну річ, – мовила Вікка. – Не намагайся пояснювати свої емоції. Переживай їх напружено і зберігай те, що тобі випало відчути, як дар Божий. А якщо тобі стане зовсім важко витримувати світ, де жити важливіше, ніж розуміти, тоді відмовся від магії. Найліпший спосіб зруйнувати міст між видимим і невидимим – це намагатися пояснити свої емоції.

Її емоції були, наче дикі коні, і Брида знала, що її раціональний розум ніколи не зможе приборкати їх цілком. Колись вона мала коханого, який покинув її з невідомих причин. Брида кілька місяців не виходила з дому, подумки відшукуючи сотні вад, тисячі незручностей у їхніх колишніх стосунках. Але щоранку вона прокидалася й думала про нього, і знала, що якби він зателефонував, то відразу погодилася б на зустріч.

У кухні загавкав собака. Брида знала: це сигнал, що її візит закінчується.

– Ми ж навіть не поговорили! – благально вигукнула вона. – Дозвольте поставити бодай два запитання.

Вікка підвелася. Ця дівчина завжди примудрялася ставити найважливіші запитання перед тим, як піти.

– Мені хотілося б знати, чи ті священики, яких я бачила, існували насправді.

– Ми переживаємо дивовижний досвід, а менш як через дві години по тому намагаємося переконати себе самих, що він був продуктом нашої уяви, – сказала Вікка, підходячи до полиці.

Брида згадала, як вона думала в лісі про людей, що бояться всього дивовижного та надзвичайного. І їй стало соромно за себе.

Вікка повернулася з книжкою в руках.

– Катари, або Досконалі, були священнослужителями церкви, створеної на півдні Франції у кінці дванадцятого сторіччя. Вони вірили в перевтілення, а також в абсолютне Добро й абсолютне Зло. Світ для них був поділений між обраними й пропащими. Вони не бачили сенсу в тому, щоб навертати когось на свою віру.

Байдужість, із якою катари ставилися до земних цінностей, сприяла тому, що феодали провінції Ланґедок ставилися до них прихильно, приєднувалися до їхньої церкви й не вважали за потрібне платити великі податки, якими католицька церква обкладала їх у ту історичну добу. Разом із тим, позаяк поділ на людей добрих і людей поганих відбувся ще до їхнього народження, катари вельми толерантно ставилися до сексу – а головне, до жінки. Вони ставили суворі вимоги лише до тих, хто висвячувався у священнослужителі.

Усе йшло добре, поки рух катарів не поширився на багато міст. Католицька церква відчула загрозу й оголосила хрестовий похід проти єретиків. Протягом сорока років між катарами й католиками точилися криваві битви, але збройні сили підтримуваної законом релігії за допомогою кількох чужоземних держав зрештою спромоглися взяти і зруйнувати всі міста, які прихилилися до нової релігії. Трималася лише фортеця Монсеґюр у Піренеях, де катари чинили опір доти, доки не викрили стежку, якою їм доправляли припаси. Одного ранку в березні 1244 року, після падіння замку двісті двадцять катарів, співаючи, кинулися у величезне вогнище, розкладене біля підніжжя скелі, на якій стояв замок.

Вікка проказала все це, тримаючи в руках згорнуту книжку. Тільки завершивши розповідь, вона розгорнула її й показала Бриді фотографію.

Брида подивилася на світлину. То були руїни фортеці – із баштою, від якої залишилися самі уламки, але її мури були цілі. Вона побачила внутрішній двір, сходи, якими йшли вгору Лоні й Тальбо, скелю, на якій збудовано мур і башту.

– Ти сказала, що хочеш поставити мені ще одне запитання.

Це запитання вже не здавалося їй таким важливим. Бридині думки сплуталися. Їй довелося докласти певних зусиль, аби згадати, що саме хотіла вона з’ясувати у Вікки.

– Мені хотілося б знати, чому ви марнуєте час на мене. Звідки у вас бажання навчати мене?