Пауло Коэльо - Брида

Вона розплющила очі й відразу заплющила їх, бо світло з неба було надто сліпуче. Смерть була якоюсь дивною.

– Розплющуй очі, – наполягала Вікка.

Але їй треба було повернутися до замку. Чоловік, який її кохав, пішов по священика. Вона не могла ось так від нього втекти. Він був самотній і потребував її.

– Розкажи мені про свій Дар.

Вікка не давала часу подумати. Знала, що дівчина пережила щось надзвичайне, щось набагато сильніше, аніж тоді, коли впадала у транс над картами таро. Та однаково не хотіла давати їй ні хвилини часу. Вікка не розуміла й не шанувала її почуття. Вона хотіла відкрити її Дар – і їй не треба було більше нічого.

– Розкажи мені про свій Дар, – повторила Вікка.

Брида набрала повні груди повітря, ледве стримуючи гнів. Але куди діватися? Ця жінка не відчепиться від неї, поки вона їй що-небудь не розповість.

– Я була жінкою, закоханою в…

Вікка зненацька затулила їй рот. Потім підхопилася на ноги, якось дивно замахала руками і знов утупила в неї погляд.

– Бог – це слово. Стережися щоразу, коли ти щось кажеш у будь-якій ситуації і в будь-яку мить свого життя.

Брида не зрозуміла причину такої бурхливої реакції Вікки.

– Бог виявляє Себе в усьому, але слово – один із Його найулюбленіших способів діяти. Бо слово – це думка, перетворена на вібрацію повітря; ти викидаєш у повітря, що тебе оточує, те, що раніше було тільки енергією. Будь дуже обережна з усім, що вилітає з твого рота, – провадила Вікка. – Слово має більшу силу за купу ритуалів.

Брида й далі нічого не розуміла. Вона не знала іншого способу розповісти про свій досвід, крім як переказати його у словах.

– Коли ти стала розповідати мені про ту жінку, то сказала, що була нею. Але ти не була нею. Ти була її Частиною. Інші жінки можуть мати ту саму пам’ять, що й ти.

Брида почула себе обкраденою. Та жінка була сильною, і вона не хотіла ділити її ні з ким. Тим більше, що вона мала Тальбо.

– Розкажи мені про свій Дар, – повторила Вікка.

Вона не могла дозволити, щоб дівчина була засліплена й приголомшена своїм досвідом. Подорожі в часі створювали чимало проблем.

– Я багато про що маю розповісти. І розповісти саме вам, бо ніхто інший мені не повірить. Вислухайте мене, будь ласка, – попросила Брида.

Вона почала розповідати про все, від тієї миті, коли відчула, як холодні краплі дощу падають їй на обличчя. Вона мала нагоду й не хотіла її втратити – нагоду поговорити з людиною, яка могла повірити в надзвичайне. Вона знала, що більше ніхто не вислухає її з такою увагою, бо люди бояться визнати, наскільки просякнуте магією їхнє життя. Вони звикли до своїх домівок, до своєї праці, до своїх сподівань, і якби хтось почав їх переконувати, що можлива подорож у часі, що існують собори, які зависають у космосі, карти таро, що розповідають історії, люди, які мандрують крізь Темну Ніч, то ті, хто слухав би такі розповіді, почувалися б обкраденими життям, бо вони нічого такого не пережили, їхнє життя завжди було однаковим, їхні дні були однаковими, ночі – однаковими, суботи й неділі – однаковими.

Тому Брида просто не могла не скористатися з такої нагоди: якщо слово – Бог, то нехай повітря навколо неї наповниться словами, що розкажуть, як вона помандрувала в минуле і як добре вона пам’ятає кожну подробицю з тієї подорожі, так ніби все це сталося щойно, так ніби воно відбувалося тут, у лісі. Тож коли згодом комусь пощастить переконати її в тому, що нічого цього не було, коли час і простір примусять її саму засумніватись у всьому, коли, нарешті, вона сама дійде висновку, що все пережите сьогодні, було ілюзією, слова, які вона промовить сьогодні тут, у лісі, ще бринітимуть у повітрі й принаймні одна людина, людина, для якої магія становить невід’ємну частину життя, знатиме, що це відбулося насправді.

Вона описала замок, священнослужителів у чорних сутанах із жовтими хрестами, долину з багаттями, чоловіка, чиї думки вона могла розгадати. Вікка слухала її терпляче, проте виявила цікавість лише тоді, коли вона розповіла про голоси, які звучали в голові Лоні. Тут вона кілька разів урвала її, запитуючи, чи ті голоси були чоловічими, чи жіночими (вони були такими й такими), чи в них чутно було якісь емоції – агресія або втішання (ні, вони були цілком позбавлені емоцій), і чи могла вона розбудити ті голоси завжди, коли їй хотілося (вона не знала, у неї не було часу, щоб це з’ясувати).

– Гаразд, нам час повертатися, – сказала Вікка, скинула свій плащ-бурнус і знову запхала його до сумки.