Пауло Коэльо - Брида

Четверо найманців наблизилися до Тальбо.

– Ми хочемо прийняти причастя, командире. Хочемо прийняти духовне хрещення.

«Ось так підтримується традиція, – сказали Голоси. – Коли люди почуваються спроможними померти за ідею».

Лоні чекала, що вирішить Тальбо. Адже найманці все життя воювали за гроші, й раптом з’ясувалося, що декотрі з них спроможні воювати за те, що здавалося їм справедливим.

Тальбо зрештою кивнув. Хоч і розумів, що втрачає кількох зі своїх найкращих людей.

– Ходімо звідси, – сказала Лоні. – Ходімо на мури. Адже всім, хто захоче, дозволили звідси піти.

– Я хочу, щоб мої люди відпочили, Лоні.

«Ти помреш», – прошепотіли їй на вухо Голоси.

– Я хочу побачити Піренеї. Хочу ще раз побачити долину, Тальбо. Ти ж бо знаєш, я помираю.

Атож, він знав. Він був досвідчений воїн і знав, від яких ран помирали його солдати. Рана Лоні була відкрита, вона вже три дні отруювала їй кров.

Люди, чиї рани не зарубцьовуються, можуть прожити два дні або два тижні. Але не більше.

І Лоні була близька до смерті. Гарячка вже не мучила. Тальбо також знав, що це поганий знак. Поки нога їй боліла й гарячка спалювала її, організм боровся. Тепер він перестав боротися – залишилося тільки чекати.

«Ти не бійся», – казали їй Голоси. Ні, Лоні не боялася. Ще з дитинства вона знала, що смерть – тільки інший початок. Тоді Голоси були її великими друзями. Вони мали обличчя, тіла, які лише вона могла бачити. Вони були людьми, які прийшли з інших світів, вони розмовляли з нею й ніколи не залишали її саму. Її дитинство було дуже веселим: вона гралася не лише з іншими дітьми, а й зі своїми невидимими друзями, вміла добре заховатися, змінювала голос і могла налякати кого завгодно. У ті часи мати висловлювала радість, що вони живуть у країні катарів. «Якби тут жили католики, тебе давно спалили б живцем», – мала звичай казати вона. Катари не надавали ваги таким дрібницям – вони вважали, що люди добрі є людьми добрими, погані – поганими, й жодна сила у Всесвіті не може цього змінити.

Але прийшли французи, заявивши, що не існує країни катарів. І з восьми років вона не знала нічого іншого, крім війни.

Війна подарувала їй велику радість – чоловіка, якого священнослужителі катарів найняли десь у далеких краях, бо самі вони ніколи не бралися за зброю. Але вона принесла їй і великий страх – страх бути спаленою живцем, бо католики підходили чимраз ближче до їхнього села. Вона тепер боялася своїх невидимих друзів, і вони зникли з її життя. Але залишилися Голоси. Вони й далі остерігали її, розповідаючи про те, що має відбутися, і радили, як їй бути. Але їй не дуже подобалася їхня дружба, бо вони знали надто багато, й тоді один із Голосів навчив її застосовувати фокус зі священним деревом. І після того, як проти катарів проголосили хрестовий похід і французькі католики вигравали битву за битвою, вона більше не чула Голосів.

Проте сьогодні вона вже не мала снаги думати про дерево. І Голоси заговорили до неї знову, й це її більше не дратувало. Навпаки, вона потребувала їх; вони вкажуть їй дорогу, після того як вона помре.

– Не переживай за мене, Тальбо. Я не боюся померти, – сказала вона.

Вони піднялися на мур. Холодний вітер не вщухав, і Тальбо загорнувся у плащ. Лоні більше не відчувала холоду. Вона подивилася на вогні міста на обрії та на вогні військового табору біля підніжжя гір. Майже по всій долині горіли багаття. Французькі солдати чекали остаточного розв’язання своєї проблеми.

Вони почули десь унизу звуки сопілки. Кілька голосів їй підспівували.

– Це солдати, – сказав Тальбо. – Вони знають, що можуть померти будь-якої миті, а тому життя для них – завжди велике свято.

Лоні зненацька опанувало палке бажання жити. Голоси розповідали їй, що Тальбо матиме інших жінок, матиме дітей і забагатіє на грабунках міст. «Але нікого він не кохатиме так, як кохав тебе, бо ти його Частина назавжди», – казали їй Голоси.

Протягом якогось часу вони, обнявшись, дивилися на краєвид унизу, слухаючи спів солдатів. Лоні відчувала, що ці гори були сценою інших війн у далекому минулому, такому далекому, що навіть Голоси не могли його пригадати.

– Ми вічні, Тальбо. Голоси розповіли мені про це ще тоді, коли я могла бачити їхні тіла та їхні обличчя.

Тальбо знав про Дар своєї дружини. Але вона дуже давно не торкалася цієї теми. Можливо, тепер вона марить.

– Але навіть так жодне життя не схоже на інші. І може бути, що ми більш ніколи не зустрінемося. Тому знай, що я кохала тебе протягом усього свого життя. Я кохала тебе ще до того, як ми познайомилися. Ти – частина мене. Я помру. А що завтра можна померти з тим самим успіхом, як і в будь-який інший день, то мені хотілося б померти разом зі священиками. Я ніколи не розуміла того, як вони собі уявляють світ, але вони завжди розуміли мене. Я хочу провести їх до іншого життя. Можливо, з мене вийде непоганий провідник, адже мені вже доводилося бувати в інших світах.