Пауло Коэльо - Брида

Мудрість – це знання й перетворення.

Брида відчула, що вітер повіяв сильніше, й помітила, що під впливом голосу Вікки знову впадає у транс. Лісові духи здавалися їй живими й настороженими.

– Лягай, – сказала їй Вікка.

Брида відхилилася назад і випростала ноги. Угорі над нею висіло глибоке синє небо без жодної хмаринки.

– Вирушай на пошуки свого Дару. Я не можу супроводжувати тебе сьогодні, але йди без страху. Чим більше ти зрозумієш про саму себе, тим глибше пізнаєш світ.

І тим ближче підійдеш до своєї Іншої Частини.

Вікка нахилилася й дивилася на дівчину, яка лежала перед нею. «Такою була колись і я, – подумала вона з ніжністю. – Намагаючись дошукатися сенсу в усьому, вона спроможна дивитися на світ, як дивилися на нього давні жінки, що були сильними, вірили в себе й нерідко владарювали у своїх спільнотах».

У той час Бог був жінкою. Вікка нахилилася над Бридою і розстебнула її пояс. Потім трохи послабила змійку джинсів. М’язи Бриди напружилися.

– Не хвилюйся, – лагідно сказала Вікка.

Вона трохи підняла блузку дівчини й відкрила живіт. Потім дістала з кишені кристал кварцу й поклала його на Бридин пуп.

– А тепер я хочу, щоб ти заплющила очі, – промовила вона з тією самою ніжністю в голосі. – Спробуй уявити собі небо такого самого кольору, але із заплющеними очима.

Вона дістала з кишені маленький аметист і поклала його між заплющеними очима Бриди.

– А тепер ти робитимеш те, що я тобі казатиму. Не турбуйся більше ні про що. Ти тепер перебуваєш у центрі Всесвіту. Ти бачиш навколо себе зірки та кілька найяскравіших планет. Уяви собі, що небесний краєвид огортає тебе, а не висить перед тобою, як завіса. Утішайся спогляданням цього Всесвіту; ніщо більше не має тебе обходити. Зосередься на відчутті втіхи. Ти не відчуваєш ані смутку, ані провини.

Брида побачила зоряний Усесвіт і відчула, що може ввійти в Нього під акомпанемент голосу Вікки. А Вікка сказала їй, щоб вона придивилася й побачила в самому центрі Всесвіту величезний собор. І Брида справді побачила готичний собор, вимуруваний із чорного каменю. Він здавався невід’ємною частиною Всесвіту, що його оточував, попри всю абсурдність цього уявлення.

– Підійди до собору. Підіймися сходами. Увійди.

Брида зробила те, що наказувала їй Вікка. Піднялася сходами до собору, ступаючи босими ногами по холодних плитах. У якусь мить відчула, що хтось її супроводжує, і голос Вікки, як їй здалося, був голосом людини, що йшла за нею. «Це гра моєї уяви», – подумала Брида та зненацька пригадала, що вона перебуває на мосту між видимим і невидимим. Вона не повинна ані боятися, ані зневірюватися, ані впадати в розпач.

Тепер Брида стояла під дверима собору. Двері були величезні, викувані з металу, прикрашені барельєфами з життя святих. Зовсім не схожі на ті, які вона бачила, коли впадала в транс над картами таро.

– Відчини двері. Заходь.

Брида відчула доторк холодного металу до своєї руки. Двері, попри свої розміри, відчинилися без будь-якого зусилля з її боку. Вона ввійшла до величезного храму.

– Запам’ятай усе, що ти там бачиш, – сказала Вікка.

Брида помітила, що, хоч зовні було зовсім темно, крізь величезні вітражі собору проникало багато світла. Вона виразно бачила лави, бічні вівтарі, прегарні колони й багато запалених свічок. Проте все здавалося трохи занедбаним; лави вкривав порох.

– Іди ліворуч. Там ти побачиш ще одні двері. Щоправда, дуже маленькі.

Брида пішла в глиб собору. Її босі ноги ступали по притрушеній пилюкою підлозі, розбуджуючи в ній не дуже приємне відчуття. Десь лунав дружній голос, що вказував їй дорогу. Вона знала, що то Вікка, але знала також, що та вже не має влади над її уявою. Вона була при своїй свідомості, а проте не могла не підкорятися тому, що наказувала їй робити Вікка.

Побачила двері.

– Увійди. Там будуть кручені сходи, які ведуть униз.

Бриді довелося нахилитися, щоб увійти. Сходи, освітлювані закріпленими на стіні смолоскипами, були чисті. Так ніби хтось тут пройшов раніше, щоб підмести сходи й запалити смолоскипи.

– Ти йдеш на зустріч зі своїми колишніми життями. У підвалі собору є бібліотека. Ходімо туди. Я чекаю тебе під сходами.

Брида спускалася протягом часу, тривалість якого вона не могла визначити. Від цього спуску в неї трохи паморочилось у голові. Коли дійшла до кінця сходів, то зустріла там Вікку. Їй стало легше, вона відчула себе більш захищеною, хоч і перебувала в трансі.