Пауло Коэльо - Брида

Вікка відчинила ще одні двері, які були в кінці сходів.

– Тепер я залишаю тебе саму. Але я буду недалеко й чекатиму. Вибери собі книгу, у ній ти прочитаєш усе, що тобі треба знати.

Брида навіть не помітила, що Вікка залишилася позаду; вона роздивлялася запорошені томи. «Треба буде знову сюди прийти, витерти пилюку». Її минуле було брудним і занедбаним, і їй стало сумно, що вона не прочитала ці книги раніше. Можливо, їй пощастило б здобути з них важливу науку, яку вона давно забула і яка дуже згодилася б у її теперішньому житті.

Вона окинула поглядом томи на полиці. «Скільки я вже прожила», – подумала. Схоже, вона дуже стара, а тому їй треба бути мудрішою. Вона хотіла б прочитати все це знову, але в неї мало часу й вона мусить довіряти своїй інтуїції. Адже вона вже знає сюди дорогу, а тому зможе повернутися, коли схоче.

Вона завагалася, яку книгу вибрати. Зненацька, далі не думаючи, взяла одну з полиці. Книга була не дуже груба, і Брида сіла просто на підлогу, тримаючи її руках. Вона поставила книгу перед собою, але її опанував страх. Вона боялася, що розгорне її, а нічого не відбудеться. Боялася, що не зможе прочитати те, що там написано.

«Я повинна піти на ризик. Я не повинна боятися невдачі», – подумала вона й розгорнула книгу.

Та коли вона поглянула на сторінки, їй раптом стало зле. Знову запаморочилось у голові.

«Зараз я знепритомнію», – устигла вона подумати, перш ніж провалилася в чорну темряву.

Вона прийшла до тями, відчувши на обличчі бризки води. Вона пережила дуже дивне марення й не знала, що саме воно означало: собори, які висіли в повітрі, й довгі полиці, заставлені книжками. Їй ніколи не доводилося бувати в бібліотеці.

– Лоні, з тобою все гаразд?

Ні, з нею не все було гаразд. Вона не відчувала правої ноги й знала, що це поганий знак. Розмовляти теж не мала бажання, бо не хотіла забути свій сон.

– Лоні, прокинься.

Певне, у неї була лихоманка, що спричинила таке дивне марення. Пережиті видіння здавалися дуже реальними. Їй хотілося, щоб її перестали кликати, бо марення почало розвіюватися, а вона так і не зрозуміла його.

Небо було сіре, й низькі хмари майже доторкалися до найвищої башти замку. Вона не відривала погляду від хмар. Це добре, що не видно зірок; священики кажуть, що й зірки тепер не такі гарні, як були.

Дощ припинився незабаром по тому, як вона розплющила очі. Лоні була задоволена, що випав дощ, – отже, цистерна замку наповнилася водою. Вона повільно опустила погляд від хмар і знову побачила башту, розкладені на подвір’ї багаття і юрбу людей, які блукали туди-сюди, не знаючи, що їм робити.

– Тальбо, – тихо покликала вона.

Він обняв її. Вона відчула холодний доторк обладунку та запах сажі в його волоссі.

– Скільки минуло часу? Який сьогодні день?

– Ти була три доби без тями, – сказав Тальбо.

Вона подивилася на Тальбо, і їй стало шкода його. Худий, обличчя брудне, шкіра безживна. Але все це не мало значення – вона кохала його.

– Мені хочеться пити, Тальбо.

– Води немає. Французи знайшли й перекрили нашу таємну стежку.

Вона знову почула Голоси, які лунали в її голові. Вона давно вже ненавиділа ті Голоси. Її чоловік був найманець, він воював протягом більшої частини року, і вона боялася, що Голоси коли-небудь повідомлять їй про його загибель у битві. Але вона винайшла спосіб, як не слухати Голоси, що розмовляли з нею, – досить було зосередити думки на старому дереві, яке стояло біля їхнього села. Голоси завжди замовкали, коли вона так робила.

Але тепер вона була дуже слабка й Голоси знову загомоніли.

«Ти помреш, – казали Голоси. – А він житиме».

– Я хочу пити, Тальбо, – знову повторила вона. – Адже був дощ.

– Випало лише кілька крапель, – сказав він. – У цистерні нічого нема.

Лоні знову подивилася на хмари. Вони висіли в небі вже цілий тиждень, але користі з них не було ніякої: вони тільки заховали сонце, зробили зиму ще холоднішою, а замок похмурішим. Можливо, французькі католики мають рацію. Можливо, Бог і справді на їхньому боці.

Кілька найманців підійшли до Лоні й Тальбо. Повсюди горіли вогнища, й Лоні мала таке відчуття, ніби перебуває в пеклі.

– Священики скликають усіх, командире, – сказав один із них, звертаючись до Тальбо.

– Ми найнялися воювати, а не вмирати, – промовив інший.

– Французи пропонують нам здатися, – відповів Тальбо. – Кажуть, ті, хто навернеться до католицької віри, зможуть покинути цей замок без проблем.