Пауло Коэльо - Брида

Пополудні вони доїхали до гір, які височіли за тридцять кілометрів на південь від Дубліна. «Могли б сюди добутися й автобусом», – подумки обурилася Брида, розплачуючись за таксі. Вікка привезла з собою сумку з якимсь одягом.

– Якщо хочете, я зачекаю, – сказав водій. – Знайти таксі тут вам навряд чи вдасться. Ми посередині дороги.

– Не турбуйтеся, – відповіла Вікка на превелику полегкість Бриди. – Ми завжди знайдемо те, що нам треба.

Водій подивився на них із подивом і, круто розвернувшись, поїхав. Вони стояли перед евкаліптовим гаєм, що тягся аж до підніжжя найближчої гори.

– Попроси дозволу ввійти, – сказала Вікка. – Лісові духи полюбляють чемність.

Брида попросила дозволу. Гай, який раніше здавався звичайним гаєм, несподівано наповнився життям.

– Намагайся завжди перебувати на мосту між видимим і невидимим, – сказала Вікка, коли вони йшли між евкаліптами. – Усе у світі наділене життям, намагайся завжди перебувати в контакті з цим Життям. Воно має розуміти твою мову. І тоді світ стане більш важливим для тебе.

Брида була здивована спритністю жінки. Її ноги нечутно ковзали над землею, майже не доторкаючись до неї.

Вони вийшли на галявину, де стояв величезний камінь. Намагаючись угадати, як цей камінь сюди потрапив, Брида помітила рештки багаття в центрі відкритого простору.

Тут було дуже гарно. До вечірніх сутінок ще далеко, сонце наповнювало ліс барвами літнього вечора. Щебетали пташки, легкий вітерець шелестів у листі дерев. Вони були на вершині невисокого пагорба, а далеко внизу Брида бачила лінію обрію.

Вікка дістала зі своєї сумки щось подібне до арабського бурнуса [3] Широкий плащ із вовняної тканини з каптуром. , який вона накинула поверх одягу. Потім віднесла сумку й поставила під деревом, щоб її не видно було з галявини.

– Сядь, – сказала вона.

Вікка стала іншою. Брида не знала, чи причиною був одяг, чи та глибока повага, яку вселяло це місце.

– Насамперед я хочу тобі пояснити, у чому полягає мій намір. Я хочу зрозуміти, як виявляється в тобі Дар. Перш ніж я зможу тебе чогось навчити, мушу з’ясувати дещо про твій Дар.

Вікка попросила Бриду розслабитися, щоб усю свою увагу зосередити на красі природи довкола, так само як тоді, коли в неї були видіння від споглядання карт таро.

– У якомусь із колишніх життів ти вже виходила на дорогу магії. Про це свідчать твої видіння над картами, про які ти мені розповіла.

Брида заплющила очі, але Вікка попросила, щоб вона їх розплющила.

– Магічні місця завжди гарні й заслуговують на те, щоб ми милувалися ними. Це водоспади, гори, ліси, де духи Землі мають звичай жартувати, сміятися й розмовляти з людьми. Ти перебуваєш у священному місці, й воно показує тобі своїх пташок та вітер. Подякуй за це Богові; подякуй Йому за пташок, за вітер і за духів, що населяють це місце. Завжди намагайся перебувати на мосту між видимим і невидимим.

Під впливом голосу Вікки Брида поринула в приємне заціпеніння, й водночас почуття священного захвату опанувало її.

– Я вже розповідала тобі про одну з найбільших таємниць магії: про Іншу Частину. Усе життя людини на Землі має одну найвищу мету – пошуки своєї Іншої Частини. Навіть якщо вона вдає, ніби прагне опанувати мудрість, здобути гроші або владу. Будь-які її здобутки будуть неповними, якщо вона не зустріне свою Іншу Частину. За винятком небагатьох створінь, що походять від янголів, – і потребують самоти для спілкування з Богом, – решта людей можуть наблизитися до Бога лише тоді, коли в якусь мить, у якусь хвилину свого життя їм пощастить возз’єднатися зі своєю Іншою Частиною.

Брида помітила, що в повітрі присутня дивна енергія. На кілька хвилин її очі наповнилися слізьми, і вона не могла пояснити собі чому.

– У Темряві Часу, коли нас було розділено, одна з Частин – чоловік – дістала доручення зберігати знання. Він навчився обробляти землю, розуміти природу та рух світил у небі. Знання завжди було тією силою, яка утримує Всесвіт на своєму місці й завдяки якій світила обертаються на орбітах. У цьому була слава людини: зберігати знання. І завдяки цьому зміг вижити весь людський рід.

Ми, жінки, дістали набагато легше, делікатніше доручення, проте без якого знання втратило б усякий сенс, – перетворення. Чоловіки залишали нам родючий ґрунт, ми його засівали – і ґрунт перетворювався на дерева й рослини.

Ґрунт потребує насіння, а насіння потребує ґрунту. Одне не має сенсу без другого. Те саме відбувається і з людьми. Коли чоловіче знання поєднується з жіночим перетворенням, виникає могутній магічний союз, який називається Мудрістю.