Пауло Коэльо - Брида

«Досконалі не погодяться», – прошепотіли Голоси всередині Лоні. Вона це знала. Вона добре знала Досконалих. Саме через них Лоні була тут, а не в себе вдома, де зазвичай вона чекала, коли Тальбо повернеться з битви. Досконалі були обложені в цьому замку вже чотири місяці, але жінки з ближнього села знали таємну стежку. Вони приносили обложеним їжу, одяг, припаси; вони мали змогу зустрічатися зі своїми чоловіками, і завдяки їм ті досі витримували облогу. Але таємну стежку викрили, й тепер вона не могла піти звідси. Як і інші жінки.

Вона спробувала підвестися й сісти. Нога їй більше не боліла. Голоси нашіптували, що це поганий знак.

– Нам немає ніякого діла до їхнього Бога. Ми не хочемо помирати за нього, – сказав інший вояк.

У замку пролунав гонг. Тальбо випростався.

– Візьми мене з собою, будь ласка, – благально попросила вона.

Тальбо подивився на товаришів, потім перевів погляд на жінку, яка тремтіла перед ним. На мить він завагався, не знаючи, як йому з нею бути. Його люди були призвичаєні до війни – і вони знали, що закохані вояки мають звичай ховатися під час битви.

– Я тут помру, Тальбо. Забери мене з собою, благаю.

Один із найманців подивився на командира.

– Не годиться залишати її тут саму-одну, – сказав він. – Французи знову почнуть стріляти.

Тальбо прикинувся, ніби цей аргумент його переконав. Він знав, що французи не стрілятимуть; вони уклали з ними перемир’я на час переговорів про умови здавання Монсеґюра. Але найманець розумів, що саме відбувається в серці Тальбо, – певно, він теж був чоловіком закоханим.

«Він знає, що ти помреш», – прошепотіли Голоси Лоні, коли Тальбо обережно взяв її на руки. Лоні не хотіла слухати, що шепотіли їй Голоси; вона пригадувала, як одного вечора вони йшли вдвох через пшеничне поле. Тоді її теж мучила спрага, але вони змогли напитися зі струмка, що стікав із гір.

Великий натовп зібрався біля високої скелі, до якої прилягав західний мур фортеці Монсеґюр. Тут були чоловіки, солдати, жінки та діти. У повітрі висіла гнітюча мовчанка, й Лоні знала, що люди мовчать не з поваги до священиків – вони мовчали зі страху перед тим, що мало статися.

Підійшли священики. Їх було багато, у чорних сутанах, із величезними жовтими хрестами, вигаптуваними попереду. Вони посідали на каменях, на зовнішніх сходах, на землі під баштою. Останній із тих, які підійшли, мав зовсім біле волосся, він піднявся на найвищу частину муру. Його обличчя було освітлене омахами полум’я від кострищ, його чорна сутана маяла на вітрі.

Коли він, піднявшись нагору, зупинився, майже всі опустилися навколішки, простягли перед собою руки й тричі доторкнулися лобами до землі. Тальбо та його найманці залишилися стояти, адже їх найняли лише для оборони фортеці.

– Нам запропонували здатися, – сказав священик із висоти муру. – Кожен, хто захоче, може піти.

Зітхання полегкості піднялося над натовпом.

– Душі, які належать Чужоземному Богові, залишаться в царстві цього світу. Душі, що визнають лише Бога Істинного, здадуться на ласку Його нескінченного милосердя. Війна триватиме, але вона не триватиме вічно. Бо Чужоземний Бог буде зрештою переможений, хоч і встигне на той час розбестити частину янголів. Чужоземний Бог буде переможений, але він не загине; він залишиться на всю вічність у пеклі разом із тими душами, які йому вдалося спокусити.

Люди дивилися на чоловіка, що стояв на високому мурі. Вони вже не були такі певні, що хочуть урятуватися тепер і терпіти муки всю вічність.

– Церква катарів – це істинна Церква, – провадив священик. – Завдяки Ісусові Христу та Святому Духові ми змогли возз’єднатися з Богом. Нам не треба більше перевтілюватися. Нам не треба знову повертатися в царство Чужоземного Бога.

Лоні побачила, що кілька священиків відокремилися від гурту й підійшли до натовпу з розгорнутими Бібліями.

– Ми дамо духовне хрещення всім, хто захоче померти з нами, й прилучимо їх до сонму Досконалих. Там, за мурами фортеці, нас чекає вогнище. Ми помремо жахливою смертю, зазнаючи нестерпних мук. Це буде повільна смерть, а біль від полум’я, яке спалюватиме наше тіло, не можна зрівняти з жодним болем, який вам доводилося терпіти раніше. А проте не всім випаде така честь; вона випаде лише справжнім катарам. Інші будуть роковані на життя.

Дві жінки боязко підійшли до священиків, які стояли з розгорнутими Бібліями. Якийсь підліток випручався з рук матері й теж підійшов.