Пауло Коэльо - Брида

– Знаю, ти не повірив жодному слову з того, що я тобі розповіла, – сказала вона. – Ти думаєш, ішлося про мою підсвідомість і я просто пригадала те, що вже знала. Ні, Лоренсе, я ніколи не чула раніш про катарів. Але я знаю, ти маєш пояснення для всього на світі.

Рука їй тремтіла, й вона не могла опанувати себе. Лоренс підвівся, взяв аркуш паперу й пробив у ньому дві дірки – на відстані двадцяти сантиметрів одна від одної. Потім поставив аркуш на стіл, прихиливши його до пляшки з віскі, щоб він стояв вертикально.

Він пішов у кухню і знайшов там корок. Сів за стіл і пляшкою відіпхнув аркуш на протилежний край, а корок поклав перед ним.

– Підійди-но сюди, – сказав він.

Брида підвелася. Вона намагалася заховати від нього свої тремтячі руки, але він не звернув на них ані найменшої уваги.

– Уявімо собі, що цей корок – електрон, одна з тих елементарних частинок, які складають атом. Ти мене розумієш?

Вона кивнула, що так, розуміє.

– Тоді слухай уважно. Якби я мав тут один із тих надзвичайно складних приладів, які дозволяють «вистрілювати електроном» і якби я вистрелив ним у напрямку цього аркуша, то він би пройшов крізь обидві дірки водночас, розумієш? І пройшов би крізь обидві дірки, не розділившись надвоє .

– Не вірю, – сказала вона. – Це неможливо.

Лоренс узяв аркуш, зім’яв його й кинув до сміттєвого кошика. Потім відніс корок туди, де взяв, – він був людиною надзвичайно акуратною й організованою.

– Можеш не вірити, але це правда. Усі вчені знають про таке явище, хоч і не можуть його пояснити. Так і я не вірю в те, що ти мені розповіла. Однак знаю, це правда.

Руки Бриди досі тремтіли. Але вона не плакала і не втрачала самовладання. Звернула увагу на те, що сп’яніння від випитого віскі цілком розвіялося. Дивовижна ясність панувала в її свідомості.

– І що роблять учені, коли стикаються з такими таємницями у своїй науці?

– Вони входять у Темну Ніч, якщо дозволиш мені скористатися терміном, який ти мені підказала. Ми знаємо, що таємниця ніколи нас не покине, тож ми повинні навчитися приймати її і жити з нею. Думаю, з такими явищами ми стикаємось у багатьох ситуаціях. Мати, яка виховує сина, нерідко відчуває, що їй доводиться пірнати в Темну Ніч. Так само почуває себе іммігрант, що надовго розлучається з батьківщиною в пошуках роботи та грошей. Усі вони вірять у те, що їхні зусилля винагородяться й одного дня вони зрозуміють, що ж відбувалося з ними на їхній дорозі – хоч тоді воно здавалося страшним і незрозумілим. Не пояснення штовхають нас уперед, а наше бажання не зупинятися на половині дороги.

Несподівано Брида відчула неймовірну втому. Їй треба було поспати. Сон був єдиним магічним царством, у яке вона могла тепер увійти.

Тієї ночі вона бачила дуже приємний сон: моря й острови, покриті лісом. Прокинулася рано-вранці й була задоволена, побачивши, що Лоренс спить поруч із нею. Підвелася з ліжка й підійшла до вікна подивитися на сонний Дублін.

Згадала свого батька, який завжди підводив її до вікна, коли вона прокидалася, чимось налякана. Цей спогад привів за собою ще одну сцену з її дитинства.

Вона була на пляжі з батьком, і він попросив її з’ясувати, чи вода не холодна. Вона мала тоді п’ять років і була рада, що зможе чимось допомогти; підійшла до води й занурила в неї ніжки.

– Я намочила ноги, вода холодна, – сказала вона батькові.

Батько взяв її на руки, поніс до моря й, не попередивши, вкинув у воду. Спочатку вона злякалася, але потім була задоволена з цього жарту.

– То як вода? – запитав батько.

– Дуже приємна, – відповіла вона.

– Віднині запам’ятай: коли ти захочеш довідатися про щось, то мусиш поринути в це по шию.

Тоді вона швидко забула про ту науку. Тепер, у свої двадцять із лишком років, вона уже встигла дуже багато чим зацікавитися, але забувала про кожне своє захоплення майже відразу після того, як за нього хапалася. Вона не боялася труднощів, але її лякала необхідність обрати собі якийсь певний шлях.

Обрати якийсь шлях означало покинути інші. Вона мала прожити ще ціле життя і завжди думала, що в майбутньому пожалкує за тим, чим могла б зайнятися тепер.

«Я боюся себе чимось зв’язати», – думала вона.

Їй хотілося пройти всі можливі дороги, але вона ризикувала не пройти жодної.

Навіть у найважливішому, що є в житті, у коханні, вона не наважувалася дійти до кінця; після першого розчарування вона вже не віддавалася цілком жодному зі своїх нових почуттів. Вона боялася страждань, утрати, неминучої розлуки. Безперечно, такі небезпеки завжди чатують на дорозі кохання, і єдиний спосіб уникнути їх – не йти цією дорогою. Щоб не мучитися, не слід кохати.