Пауло Коэльо - Брида

Те саме можна сказати й про життя. Щоб не помічати його прикростей, не варто дивитися на нього надто пильно.

«Жити дуже й дуже нелегко».

Треба ризикувати, обирати певні дороги й уникати інших. Вона згадала, як Вікка розповідала їй про людей, які виходять на ту або ту дорогу лише для того, щоб переконатися: вона не для них. Але це не найгірше. Найгірше – обрати й потім усе життя сумніватися, чи ти обрала правильно. Жодна людина не спроможна зробити свій вибір без страху.

А проте життя є таким. Життя – Темна Ніч, і ніхто не може втекти від Темної Ночі, навіть якщо не ухвалюватиме ніякого рішення, навіть якщо не набереться мужності змінити нехай там що. Бо не прийняти жодного рішення – це також рішення, також зміна. Причому таке рішення й така зміна, які позбавлять тебе можливості знайти скарби, заховані в Темній Ночі.

Лоренс, певно, мав рацію. Згодом ми сміятимемося з тих страхів, від яких щойно тремтіли. Так само як вона тепер сміялася з тих гадюк і скорпіонів, що ввижалися їй у лісі. У своєму розпачі вона тоді забула, що заступник Ірландії, святий Патрик, повиганяв із країни всіх змій.

– Як добре, що ти є, Лоренсе, – сказала вона дуже тихо, боячись, щоб він не почув.

Вона повернулася в ліжко й майже відразу поринула в сон. Але спочатку пригадала ще одну історію зі своїм батьком. Була неділя, й вони обідали в домі бабусі, де зібралася вся родина. Їй було вже чотирнадцять, і вона заявила, що не робитиме уроків для школи, бо все, за що вона береться, закінчується невдачею.

– А може, саме невдачі тебе чогось навчать, – сказав їй батько.

Але Брида затялася на своєму; вона обрала собі не ту дорогу, й нічого тепер у неї не вийде.

Батько взяв її за руку, й вони вийшли до вітальні, де бабуся мала звичай дивитися телевізор. Там стояв на підлозі величезний старовинний годинник, який не йшов уже багато років, бо йому бракувало деталей.

– У світі не існує нічого абсолютно помилкового, дочко, – сказав її батько, дивлячись на годинник. – Навіть зламаний годинник показує правильний час двічі на добу.

Якийсь час вона йшла через ліс, перш ніж зустрілася з Магом. Він сидів на скелі, зовсім недалеко від вершини, і дивився на долину й гори, які височіли на заході. Місцевість була надзвичайно гарною, і Брида пригадала, що духи віддають перевагу саме таким місцям.

– Можливо, Бог – це тільки Бог краси? – сказала вона, коли підійшла близько. – І нащо тоді потрібні на цьому світі негарні люди та негарні краєвиди?

Маг нічого не відповів. Схоже, поява Бриди його не зацікавила.

– Можливо, ви вже не пам’ятаєте, хто я. Я була тут два місяці тому. І залишилася на всю ніч, сама-одна в лісі. І пообіцяла собі, що повернуся тільки тоді, коли знайду свій шлях. Я познайомилася з жінкою, яку звуть Вікка.

Маг моргнув, але він знав, що дівчина нічого не помітила. І він посміявся в душі з великої іронії долі.

– Вікка мені сказала, що я відьма.

– Але ж ти не повірила їй?

Це були перші слова, які промовив до неї Маг, відколи вона підійшла. Брида зраділа, що він її слухав. Раніше вона не була переконана в цьому.

– Повірила, – сказала вона. – І повірила у Традицію Місяця. Але я знаю, що Традиція Сонця мені теж допомогла, коли примусила мене зрозуміти Темну Ніч. Тому я знову тут.

– Тоді сядь і помилуйся видовищем призахідного сонця, – сказав Маг.

– Я не хочу знову залишитися сама-одна в лісі, – відповіла вона. – Коли я була тут останнього разу…

Маг урвав її.

– Не кажи так. Бог перебуває у словах.

Вікка сказала їй те саме.

– А що я сказала не так?

– Коли ти кажеш «останнього», то він і справді може стати останнім. А насправді ти хотіла сказати: «Коли я недавно тут була…»

Брида стривожилася. Віднині вона муситиме пильно стежити за кожним своїм словом. Вона вирішила сісти й зробити те, що звелів їй Маг, – помилуватися призахідним сонцем.

Спостерігаючи, як заходить сонце, вона, проте, нервувала. До того як почне сутеніти, залишалося близько години, а Брида мала ще багато чого сказати Магові й багато про що його запитати. Щоразу, коли вона зупинялася й щось споглядала, її змагало відчуття того, що вона марнує дорогоцінний час життя, переставши діяти та спілкуватися з людьми; вона могла б використовувати свій час ліпше, їй ще треба багато чого навчитися. А проте сонце наближалося до обрію, його промені забарвлювали хмари в золотий та рожевий колір, і Бриду наповнювало відчуття, що вона жила й трудилася тільки для того, щоб одного дня мати змогу сісти й помилуватися тим, як заходить сонце.