Пауло Коэльо - Брида

Спочатку вони пішли в кухню приготувати чай, потім повернулися до вітальні.

– То що тебе сьогодні сюди привело? – запитав Маг.

– Я пообіцяла собі, що повернуся сюди того дня, коли щось знатиму.

– І ти вже знаєш?

– Та дещо знаю. Знаю, що дорога проста, а тому йти по ній набагато важче, ніж я думала. Але я зможу спростити на ній свою душу. А ось і перше запитання. Навіщо ви марнуєте час зі мною?

«Бо ти моя Інша Частина», – подумав Маг.

А вголос відповів:

– Бо мені теж іноді хочеться з кимось поговорити.

– Що ви думаєте про ту дорогу, яку я для себе обрала, про дорогу Традиції Місяця?

Маг мусив сказати правду. Хоч йому й хотілося, щоб правда була іншою.

– Це твоя дорога. Вікка мала цілковиту слушність. Ти відьма. І тобі треба шукати в пам’яті часу ту науку, яку нам залишив Бог.

І він не переставав думати, чому життя вчинило з ним так несправедливо, чому він зустрів свою Іншу Частину в жінці, яка спроможна навчатися лише через Традицію Місяця.

– У мене ще одне запитання, – сказала Брида. Було вже пізно, й вона ризикувала не встигнути на останній автобус. – Я хочу знати відповідь і знаю, що Вікка мені її не дасть. Я знаю це, бо вона жінка, схожа на мене, – вона завжди буде моєю Наставницею, та в цьому вона просто не може не бути жінкою. Отож я хотіла б знати, як мені зустріти свою Іншу Частину.

«Вона перед тобою», – подумав Маг.

Але не відповів їй нічого. Пішов у протилежний куток вітальні й погасив світло. Залишив освітленою тільки скульптурну композицію з акрилу, якої Брида не помітила, коли ввійшла. Усередині була вода, й бульбашки в ній то підіймалися, то опускалися, наповнюючи кімнату відблисками червоних і синіх променів.

– Ми зустрічаємося з тобою вдруге, – сказав Маг, не відриваючи погляду від освітленої композиції. – Але мені дозволено навчати лише через Традицію Сонця. Традиція Сонця допомагає людям розбуджувати в собі одвічну мудрість, якою вони володіють.

– А чи змогла б я знайти свою Іншу Частину через Традицію Сонця?

– Це великий пошук, який людина здійснює на поверхні Землі, – сказав Маг, несвідомо повторивши слова Вікки.

«Мабуть, вони навчалися в одного Наставника», – подумала Брида.

– І Традиція Сонця позначає для всіх людей, які живуть на світі, їхню Іншу Частину блиском в очах.

– Я бачила, як блищать очі в багатьох людей, – сказала Брида. – Сьогодні ж таки, у шинку, я бачила, як блищали очі у вас. Хіба існують люди, у чиїх очах ніколи не буває блиску?

«Вона вже забула свою молитву, – подумав Маг. – Знову повірила в те, що відрізняється від інших. Вона не спроможна визнати, що Бог обдарував її надто щедро».

– Я не розуміюся на очах, – правила своє вона. – Хочу знати, як знаходять люди свою Іншу Частину в Традиції Місяця.

Маг обернувся до Бриди. Очі в нього були холодні й безвиразні.

– Знаю, я завдала вам прикрості, – провадила вона. – Вам прикро, що я досі не навчилася розуміти простих речей. Але й ви не розумієте дечого; ви не розумієте, що люди страждають від кохання, накладають на себе руки через кохання і шукають кохання, не знаючи, що в такий спосіб вони виконують божественну місію пошуку своєї Іншої Частини. Ви забули, – бо ви мудрець і вам не відомі потреби простих людей, – що я несу в собі тисячоліття розчарувань і вже не зможу збагнути певні речі через простоту життя.

Маг залишався незворушним.

– Цятка світла, – сказав він. – Осяйна цятка над лівим плечем. Так можна впізнати свою Іншу Частину в Традиції Місяця.

– Мені пора, – сказала вона.

І їй захотілося, щоб він попросив її залишитися. Вона залишилася б, якби він попросив. Адже він відповів на її запитання.

Проте Маг підвівся й провів її до дверей.

– Я навчуся всього того, що знаєте ви, – сказала вона. – Я навчуся помічати ту цятку.

Маг дочекався, поки Брида зникне за поворотом вулиці. Через півгодини мав відійти автобус до Дубліна, й він міг не турбуватися за неї. Потім пішов у сад і виконав свій щоденний вечірній ритуал. Він звик його виконувати, але іноді йому доводилося докладати великих зусиль, щоб досягти необхідної концентрації. А сьогодні він був особливо неуважний.

Закінчивши виконувати ритуал, він сів на ґанку й дивився на небо. Він думав про Бриду. Він бачив її в автобусі з осяйною цяткою над лівим плечем, яку тільки він міг розгледіти, бо вона була його Іншою Частиною. Він думав про те, як вона мріяла завершити пошук, який розпочала в той день, коли народилася. Згадав, якою вона стала холодною й неуважною відразу, коли вони прийшли в його дім, і подумав, що це добрий знак. Це означало, що вона розгубилася під напливом власних почуттів; вона захищалася від того, чого не могла зрозуміти.