Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Згодом він довідався, що одна з дівчат-сусідок ходила шукати фрукти на чорному ринку. Підіймаючись сходами, вона спіткнулася й упала; торбина з яблуками, які вона купила, розкрилася, й одне з них закотилося до кімнати.

Випадковість? Думаю, це надто вбоге слово, щоб пояснити цю історію.

Ідучи вгору по стежці в Піренеях у пошуках місця, де я міг би потренуватися у стрільбі з лука, я наштовхнувся на невеличкий табір французького війська. Солдати втупили в мене погляди, я вдав, ніби нічого не бачу (усі ми можемо постраждати від тієї параної, коли нас приймуть за шпигунів) і пішов далі.

Я знайшов ідеальне місце, зробив додаткові вправи з диханням, і побачив, що до мене наближається броньований автомобіль.

Я приготувався захищатися й підготував усі можливі відповіді на запитання, які можуть бути мені поставлені: я маю дозвіл на стрільбу з лука, місцевість тут безпечна, будь-які пояснення я повинен давати лісовій сторожі, а не війську, й так далі. Але з машини вистрибнув полковник, запитав, чи я, бува, не письменник, і розповів мені деякі цікаві факти про цей регіон.

Потім, долаючи майже видиму боязкість, сказав, що він також написав книжку. І розповів мені історію про її написання.

Він та його дружина допомагали дитині, хворій на проказу, яка жила в Індії, але потім вони перевезли її до Франції. Одного чудового дня, щоб познайомитися з дівчинкою, вони поїхали до монастиря, де її доглядали й лікували черниці. День був чудовий, і наприкінці одна з черниць попросила, щоб він допоміг організувати духовне навчання групи дітей, які там жили. Жан-Поль Сето (так звали військового) сказав, що не має ніякого досвіду в духовному навчанні, але пообіцяв подумати й попросити поради в Бога, що йому робити.

У ту ніч після своїх молитов він почув відповідь: «Замість давати відповіді спробуй довідатися, про що хочуть запитати тебе діти».

Після того дня Сето спало на думку відвідати кілька шкіл і попросити учнів написати, що вони хочуть знати про життя. Він попросив, щоб вони ставили свої запитання в письмовому вигляді, бо в такому разі найсором’язливіші з них не побояться висловити свої думки. Результати його праці були об’єднані в книжку «Дитина, яка хоче знати все» (Париж, видавництво «Альтес»).

Ось деякі з поставлених там запитань:

Куди ми підемо після смерті?

Чому ми боїмося чужоземців?

Чи існують марсіани та інопланетяни?

Чому навіть люди, які вірують у Бога, спроможні вчинити злочин?

Що означає Бог?

Навіщо ми народжуємося, якщо зрештою помираємо?

Скільки в небі зірок?

Чи Господь вислуховує й тих, які не вірують нашого Бога (католицького)?

Чому існують бідні та хворі?

Навіщо Бог створив комарів і мух?

Чому янгол-охоронець відсутній, коли нам сумно?

Чому одних людей ми любимо, а інших ненавидимо?

Хто дав назви кольорам?

Якщо Бог перебуває на небі, й моя мати також там, чому вона померла, і як Він може бути живий?

Може, деякі вчителі або батьки, прочитавши цей есей, захочуть зробити щось подібне? У такий спосіб замість нав’язувати наше доросле розуміння Всесвіту, ми спробуємо пригадати деякі запитання наших дітей – на які вони так і не дістали відповідей.

– Поглянь, який цікавий пам’ятник, – сказав Роберт.

Пізнє осіннє сонце наближалося до обрію. Ми були в одному німецькому місті.

– Я нічого не бачу, – відповів я. – Лише порожній майдан.

– Пам’ятник у тебе під ногами, – пояснив Роберт.

Я поглянув униз. Бруківка була викладена з однакових плит, без додаткових прикрас. Мені не хотілося розчаровувати мого друга, але я нічого не бачив на цьому майдані.

Роберт пояснює:

– Це називається «Невидимий монумент». На нижній частині кожної з плит написано назву місця, де страчували євреїв. Невідомі митці вимостили цей майдан протягом Другої світової війни й додавали плити до бруківки, як ставали відомі нові місця винищення євреїв.

Хоч ніхто нічого не бачив, тут залишалися свідчення, й у майбутньому зрештою відкриється правда про минуле.

Троє добре вдягнених чоловіків прийшли до мене в готель, у місті Токіо.

– Учора ви виступали з лекцією в галереї Денцу, – сказав один із них. – Я зайшов туди випадково. Саме в ту мить ви казали, що жодна зустріч не відбувається випадково. Мабуть, настала хвилина, щоб ми познайомилися.