Я не запитав, як вони знайшли готель, у якому я зупинився, я не запитав нічого; люди, спроможні долати такі труднощі, гідні всілякої поваги. Один із трьох чоловіків подарував мені кілька книг японської каліграфії. Моя перекладачка була дуже збуджена: це був Казугіто Аїда, син великого японського поета, про якого я ніколи не чув.
І справді може здатися чудом синхронність зустрічей, які дозволили мені трохи ознайомитися з творчістю чудового поета й каліграфа Міцуо Аїда (1924–1998), прочитати кілька його творів, у яких ідеться про важливість невинності, й ознайомити з ними читачів цього есею.
* * *
Позаяк суха трава прожила життя інтенсивно,
Вона приваблює увагу тих, хто її проминає.
Квіти лише цвітуть,
Але роблять вони це неперевершено.
Біла лілея в долині, яку ніхто не бачить,
Не потребує нікому пояснювати, навіщо вона існує,
Вона живе тільки задля краси,
Але люди не можуть жити тільки задля чогось «одного».
* * *
Якби помідори захотіли бути динями,
Вони насмішили б усіх.
Мене дуже дивує,
Що стільки людей турбуються про те,
Аби бути тими, ким вони не є,
Хіба приємно перетворюватися на посміховисько?
* * *
Тобі не треба вдавати, ніби ти сильний,
Не слід нікого переконувати, що все гаразд,
Не переймайся тим, що думають інші,
Плач лише тоді, коли в цьому є потреба,
Плач доти, доки в тебе не залишиться жодної сльози
(бо інакше, як ти зможеш повернути собі усмішку?)
Я іноді дивлюся по телевізору, як відкривають тунелі й мости. Зазвичай це відбувається так: багато знаменитостей і місцевих політиків шикуються в ряд, у центрі якого перебуває міністр або губернатор регіону. Потім перетинають стрічку й коли начальники робіт повертаються до своїх кабінетів, вони знаходять там кілька листів, у яких висловлені подяка й захват.
Люди, які пітніли й тяжко трудилися, щоб завершити це будівництво, які працювали кайлом і лопатами, які виснажувалися від праці влітку й мерзли взимку, ніколи не перебувають на видноті; виникає враження, що трудилися тільки ті, з чиїх облич ніколи не капав піт.
Я належу до людей, спроможних бачити обличчя тих, кого ніколи не показують, тих, хто не прагне здобути славу, хто мовчки виконує ту роль, яку відвело йому життя.
Я хочу бути на це спроможним, бо найважливіші речі нашого існування, ті, які нас будують, ніколи не показують своїх облич.
Я закінчую вечеряти, п’ю каву й дивлюся на картину, що висить переді мною; вона лежала протягом року на дні річки, чекаючи, коли природа накладе останні мазки на роботу художниці.
Половина картини потерпіла від води й дощу, тому її краї розмиті. Але навіть у такому її стані я бачу частину чудової, червоної троянди, намальованої на золотавому тлі. Я знаю художницю. Пригадую 2003 рік, коли ми разом пішли в піренейські ліси, натрапили на струмок, який був тоді пересохлий і сховали полотно під камінням, що накривало його річище.
Я знаю художницю, Кристину Ойтисика. У ці хвилини вона перебуває за вісім тисяч кілометрів від мене, й разом із тим її присутність відчувається в усьому, що мене оточує. Я ніколи не думав, що це може статися: я вже мав три зв’язки, які не призвели ні до чого доброго й був переконаний, що вічного кохання не існує, аж поки не з’явилася вона – надвечір на Різдво, ніби подарунок, надісланий янголом. Ми пішли в кіно. У той же таки день покохалися. Я подумав: «Це не триватиме довго». Протягом двох перших років наших взаємин я був щодня готовий до того, що вона покине мене. Протягом наступних п’ятьох років, я все ще думав, що наші взаємини тимчасові, і незабаром кожне з нас піде своєю дорогою. Я переконав себе, що будь-які серйозніші стосунки заберуть у мене «свободу» і перешкодять жити, як мені хочеться.
Ось уже понад два десятки років я живу так, як мені хочеться – бо я відкрив, що кохання не поневолює людину. Я вільний, щоб обернути голову й побачити, як вона спить поруч зі мною, – її фотографію я завжди маю у своєму мобільному телефоні. Я вільний, щоб вийти з нею на прогулянку, продовжити нашу розмову, наші дискусії – й іноді жартуючи. Я вільний, щоб кохати так, як ніколи не кохав раніше, і це створює різноманіття в моєму житті.
Повертаюся до картини й річки. Було літо 2002 року, я вже був відомим письменником, мав гроші, вважав, що мої головні цінності не змінилися, але як у цьому переконатися? Тільки випробувавши себе. Ми оселилися в невеличкому номері двозіркового готелю у Франції, де ми мали намір жити протягом п’ятьох місяців на рік. Шафа була невеличкою, тому ми обмежили себе в одязі. Гуляли в лісі, вечеряли на свіжому повітрі, годинами розмовляли, щодня ходили в кіно. Простота переконувала нас у тому, що найцікавіші речі у світі є саме тими, які перебувають у досяжності для всіх. Для моєї роботи вистачало портативного комп’ютера. Але так сталося, що моя дружина була… художницею.
Читать дальше