Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

І нарешті, коли речі стають особливо тяжкими, ми не повинні забувати, що світ уже не раз це пережив, незалежно від раси, соціальної ситуації, вірувань і культури. Чудова молитва магістра суфізму Дуль-Нуна (єгиптянина, померлого 861 року) добре говорить про позитивне ставлення, необхідне в такі хвилини:

О, Боже, коли я зосереджую увагу на тваринах, на шелестінні дерев, на дзюрчанні води, на щебетанні птахів, на свисті вітру й на гуркоті грому, я бачу в усіх цих подіях доказ Твоєї єдності – відчуваю, що Ти об’єднуєш у Собі верховну владу, усезнання, найвищу мудрість і найвищу справедливість.

О, Боже, я впізнаю тебе в тих випробуваннях, які мені довелося витерпіти. Дозволь, Боже, щоб Твоя втіха була моєю втіхою. Щоб я був Твоєю радістю, тією радістю, яку батько відчуває, коли бачить свого сина. І щоб я думав про Тебе зі спокоєм і рішучістю, навіть коли буває важко сказати, що я Тебе люблю.

Один пан запитав у мого друга Джайме Коена:

– Я хотів би знати, що є найбільш забавного в людських створіннях.

Коен відповів:

– Їхні думки суперечливі: вони прагнуть якнайшвидше стати дорослими, а потім тужать за втраченим дитинством. Втрачають здоров’я, щоб здобути гроші, а потім втрачають гроші, щоб повернути здоров’я.

Ми з такою тривогою думаємо про майбутнє, що нехтуємо сучасне, й у такий спосіб не живемо ані в сучасному, ані в майбутньому.

Живемо так, ніби ніколи не помремо й помираємо так, ніби ніколи не жили.

Я завжди думав, що відбувається, коли ми залишаємо якісь часточки себе в різних країнах світу. Я стригся в Токіо, обрізав нігті в Норвегії, бачив, як моя кров витікала з рани, коли я сходив на гору у Франції. У своїй першій книжці «Архіви пекла» (яку ніколи не перевидавали) я трохи обговорював цю тему, писав про те, як треба посіяти трохи власного тіла в різних частинах світу, щоб у житті майбутньому, нам деякі країни були знайомими. Нещодавно я прочитав у французькій газеті «Фігаро» статтю за підписом Ґі Барре, де розповідалося про реальну подію, яка сталася в червні 2001 року, коли одна людина довела цю ідею до логічного завершення.

Там ішлося про американку Віру Андерсон, яка прожила усе своє життя в місті Медфорд, штат Орегон. Уже в похилому віці вона стала жертвою тяжкого серцевого захворювання, ускладненого емфіземою легень, і вона роками не виходила зі свого помешкання, завжди приєднана до балону з киснем. Це вже є справжнім катуванням, але у випадку Віри ситуація була ще тяжчою, бо вона мріяла побачити світ й відкладала на це гроші протягом усього свого життя.

Віра погодилася переїхати до Колорадо, щоб провести решту своїх днів у товаристві свого сина Росса. Там, перш ніж вирушити у свою останню подорож, ту, з якої не повертаються, вона ухвалила рішення. Позаяк їй не судилося ознайомитися навіть із власною країною, вона вирішила податися в подорож після смерті.

Росс пішов до місцевого нотаріуса й зареєстрував заповіт матері. Вона заповіла, щоб її спалили. Нічого особливого, багато людей залишали такі заповіти. Але заповіт Віри на цьому не закінчувався. Вона просила розкласти її попіл у двісті сорок одному пакуночку, надіслати в п’ятдесят американських штатів і в кожну зі ста дев’яносто однієї країни світу – щоб принаймні частина її тіла побувала в тих місцях, про які вона мріяла.

Отож, коли Віра покинула цей світ, Росс виконав її останнє бажання з гідністю, яку ми чекаємо від сина. Він розіслав маленькі пакунки за всіма адресами, й у кожному листі попросив, щоб його матір поховали з тією пошаною, на яку вона заслуговувала.

Усі люди, які одержали попіл Віри Андерсон, з розумінням поставилися до прохання Росса. У всіх куточках Землі утворився мовчазний ланцюг солідарності, де невідомі симпатики організовували церемонії, найрозмаїтіші ритуали, аби відзначити місце, з яким покійниця хотіла познайомитися.

Так, попіл Віри був розвіяний над озером Тітікака, у Болівії, згідно з давніми традиціями індіанців племені Аймара; над річкою перед королівським палацом у Стокгольмі; на пляжі Хоо в Таїланді; в синтоїстському храмі, в Японії; над крижаними просторами Антарктиди; в пустелі Сахара. Черниці сиротинця в Південній Америці (не сказано, в якій країні) молилися протягом тижня, перш ніж поховати її попіл у саду, а потім вирішили вважати Віру Андерсен янголом-охоронцем їхнього закладу.

Росс Андерсон одержав фотографії з усіх континентів, де чоловіки й жінки, представники всіх рас і всіх культур ушановували останнє бажання його матері. Коли ми бачимо світ таким розділеним, яким він є сьогодні, де, схоже, нікого не турбує доля іншого, то ця остання подорож Віри Андерсон наповнює нас надією, бо тепер ми знаємо, що досі існують пошана, любов, великодушність у душі нашого ближнього, хоч би як далеко він від нас перебував.