Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Але я зустрічався і з багатьма людьми, справді спроможними управляти силами, що перебували поза моїм розумінням. Я бачив, наприклад, як люди впливали на погоду. Бачив операції без анестезії, а в одному з випадків (це сталося саме в той день, коли я прокинувся з великими сумнівами щодо невідомих спроможностей людини) мені надрізали пальця іржавим скальпелем. Хоч вірте мені, хоч ні – або смійтеся чи глузуйте з мене, якщо не знайдете іншого способу ставлення до того, що я пишу, – я бачив, як згинався метал і навколо мене спалахували вогні, коли хтось остерігав мене, що так станеться (і так усе й відбувалося). У цих випадках поруч мене майже завжди були інші свідки, як правило, налаштовані скептично. У переважній більшості випадків ці свідки так і залишалися скептиками, завжди оголошуючи побачене добре підготовленим «трюком». Інші стверджували, що тут не обійшлося без «втручання диявола». І нарешті деякі, – але їх була значна меншість – вірили, що вони спостерігають феномени, які перебувають поза людським розумінням.

Я міг бачити все це в Бразилії, у Франції, в Англії, у Швейцарії, в Марокко, в Японії. І що ж відбувається з більшістю людей, які наважуються втрутитися в «непорушні» закони природи? Суспільство завжди розглядає їх як маргіналів. Якщо ми чогось не можемо пояснити, то ліпше вдавати, ніби воно не існує. Більшість цих людей також не розуміють, чому їм щастить робити щось надзвичайне. І боячись, що їх звинуватять у шарлатанстві, вони придушують свої здібності.

Ніхто з них не почувається щасливим. Усі вони чекають того дня, коли їх почнуть сприймати серйозно. Усі вони сподіваються, що рано чи пізно наука почне досліджувати їхні незвичайні спроможності (але я не вірю, що це коли-небудь станеться). Багато хто з них приховує свій потенціал і страждає через це. Вони могли б допомагати людям, але не наважуються. Я думаю, вони також сподіваються на «офіційне прощення» за те, що вони зовсім інші.

Відокремлюючи полову від пшениці, не забуваючи про величезну кількість дурисвітів, я вважаю, ми повинні запитати себе знову: на що ми спроможні?

І спокійно зайнятися вивченням нашого величезного потенціалу.

– Ви жодним словом не згадали про Шлях Сантьяго, – сказала мені одна прочанка, коли ми вийшли з Галісійського дому в Мадриді, де кілька хвилин тому я прочитав лекцію.

Я не згадав і про багато інших речей, я виступав там лише для того, щоб трохи поділитися своїм досвідом. Проте я запросив її на каву, мені було цікаво довідатися, чому вона вважала мій пропуск таким важливим.

І Беґонья – так звали ту жінку – сказала мені:

– Я помітила, що більшість прочан, як на Шляху Сантьяго, так і на дорогах життя, завжди прагнуть наслідувати ритм інших людей.

На початку своєї прощі я намагалася йти разом зі своєю групою. Я стомлювалася, вимагала від свого тіла більше, ніж воно могло дати, жила в постійній напрузі, й це закінчилося тим, що я пошкодила зв’язки на лівій нозі. На два дні я втратила здатність рухатися й зрозуміла, що я дійду Шляхом Сантьяго лише тоді, коли підкорятимуся своєму власному ритму.

Я затримувалася довше, ніж інші, мусила долати сама-одна багато відтинків дороги. Але я так робила, бо шанувала мій власний ритм і хотіла дійти до кінця. Відтоді я підкоряю цьому принципу все, що я роблю в житті: я шаную свій час.

З дитячих літ я відкрив, що мандри для мене – найкращий спосіб навчатися. Душа прочанина досі мене не покинула, й у цьому есеї я вирішив розповісти про деяку науку, якої я навчився, сподіваючись, що вона буде корисною таким паломникам, як і я.

1) Уникай музеїв. Ця порада може видатися абсурдною, але подумаймо трохи разом: якщо ти перебуваєш у чужоземному місті, хіба не набагато цікавіше ознайомитися з його сучасним, аніж із його минулим? Буває, люди почувають себе зобов’язаними відвідувати музеї, бо з дитинства їх навчають, що подорожувати означає знайомитися саме з цим різновидом культури. Немає сумніву, музеї справді є дуже важливими, але їхній огляд вимагає часу та мотивації – ти повинен знати, що хочеш там побачити, бо вийдеш із музею з таким враженням, ніби бачив щось важливе й фундаментальне для свого життя, але не пам’ятаєш, що то було.

2) Відвідуй бари. Там, на відміну від музеїв, вирує життя міста. Бари не дискотеки, туди люди приходять, аби чогось випити, поміркувати над проблемами життя й там вони завжди охочі до розмов. Купи газету й сиди, спостерігаючи, хто заходить і хто виходить. Якщо хтось заговорить до тебе, то незалежно від того, яку дурницю він сказав, зав’яжи розмову: про красу приміщення не можна судити із зовнішнього боку дверей.