Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Я думаю, що бодай раз на тиждень ми зустрічаємо незнайомця, з яким хотіли б заговорити, але нам бракує мужності. Кілька днів тому я одержав листа на цю тему від одного зі своїх читачів, якого я назву Антоніо. Наводжу з нього кілька уривків:

«Я йшов по Великому Шляху, коли побачив низеньку жінку зі світлою шкірою, добре вдягнену, яка просила милостиню в усіх, хто її проминав. Коли я наблизився, вона попростила кілька монет, щоб купити сандвіч. Позаяк у Бразилії жебраки, які просять милостиню, завжди ходять у лахмітті, я вирішив не давати їй нічого і пройшов далі. Проте її погляд наповнив мене дивним відчуттям.

У готелі я несподівано відчув незрозуміле бажання повернутися й дати їй милостиню – я перебував у відпустці, щойно поснідав, мав у кишені гроші, й для мене було б украй принизливо стовбичити на вулиці під поглядами людей і чогось просити.

Я повернувся туди, де вона мені зустрілася. Її вже там не було, я оглянув ближні вулиці – нікого. Наступного дня я поновив пошуки, не домігшись результату.

З того дня я не міг спати спокійно. Я повернувся у Форталезу, розповів про те одній подрузі, і вона мені сказала, що між мною і тією жінкою виник міцний зв’язок і що я повинен попросити допомоги в Бога; я став молитися, і почув голос, який наказав мені зустрітися з тією жебрачкою знову. Усю ніч я не спав, гірко плачучи; постановив, що далі так тривати не може, зібрав гроші, купив нового квитка й повернувся до Мадрида в пошуках жінки.

Я розпочав нескінченні пошуки, але час минав, а гроші в мене закінчувалися. Я зайшов у туристичну агенцію, щоб переоформити квиток на пізніший час – я вирішив не повертатися до Бразилії доти, доки не зможу дати милостиню, якої не дав.

Коли я виходив з агенції, то послизнувся на сходинці й мене відкинуло на якусь людину: то була вона, жінка, яку я шукав.

Я автоматично засунув руку до кишені, дістав усі гроші, які там були й віддав їй; відчув глибокий мир у душі, подякував Богові за зустріч без слів, за подарований мені другий шанс.

Після того я бував в Іспанії ще кілька разів, але ту жінку більше не зустрічав, адже я виконав щодо неї те, чого вимагало моє серце».

Я одружився з дівчиною на ім’я Сесилія й – вирішивши покинути все, що мені обридло, – умовив дружину пожити в Лондоні. Ми оселилися на другому поверсі в невеличкому помешканні на Палас-стрит, і ніяк не могли завести друзів. Проте щовечора молоде подружжя, коли йшло з пабу неподалік, під нашим вікном махало нам руками та кричало, щоб ми вийшли.

Я боявся, що їхні крики не сподобаються нашим сусідам. Тому ніколи не спускався, вдаючи, що те подружжя не має до нас жодного стосунку. Але вони кричали щовечора, навіть якщо ніхто не з’являвся у вікні.

Нарешті я вийшов і зажадав, щоб вони не кричали. Сміх тих двох людей відразу перейшов у смуток. Вони попросили пробачення й пішли геть. І в ту ніч я усвідомив, що хоч я й хотів знайти друзів, але мене значно більше турбувало, «що скажуть сусіди».

Я вирішив, що наступного разу запрошу тих двох піднятися до нас і чогось випити. Я простовбичив цілий тиждень біля вікна в той час, коли вони мали звичай проходити, але вони не з’явилися. Я навідався до пабу в надії побачити їх, але хазяїн шинку їх не знав.

Я почепив оголошення у вікні: «Покличте знову». Єдине, чого я досяг було те, що однієї ночі банда пияків стали викрикувати на мою адресу брудну лайку, й сусідка – чий спокій я так беріг – зрештою нажалілася власникові дому.

А сміхотливе подружжя я більше ніколи не бачив.

– Я завжди був зачарований історією Сивілиних книг, – сказав я в розмові з Монікою, моєю подругою й літературним агентом, їдучи автомобілем до Португалії. – Треба користатися з нагоди або вона пропаде назавжди.

Чарівниці сивіли, спроможні передбачати майбутнє, жили в Давньому Римі. Якось одна з них прийшла в палац до імператора Тиберія з дев’ятьма книгами; сказала, що в них розповідається про долю імперії, й попросила за них десять талантів золотом. Тиберію така ціна здалася завеликою, й він не захотів купувати книги.

Сивіла пішла, спалила три книги й повернулася з шістьма, які залишилися. «Вони коштують десять талантів золотом», – сказала вона. Тиберій засміявся й відіслав її геть: як вона посміла просити за свої шість книг ту саму ціну, яку просила за дев’ять?