Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Сивіла спалила ще три книги й прийшла до Тиберія з тими трьома, які залишилися. «Вони коштують десять талантів золотом», – повідомила вона. Заінтригований, Тиберій зрештою купив три книги, й зміг довідатися лише про невелику частку майбутнього.

Коли я закінчив розповідати про це, ми саме в’їхали в Сьюдад-Родріго, містечко на кордоні Іспанії з Португалією. Тут, чотири роки тому, мені запропонували книгу, але я відмовився її купити.

– Зупинімося. Гадаю, спогад про Сивілині книги був сигналом, щоб я виправив свою помилку.

Під час першого приїзду в Європу для промоції своїх книжок я вирішив пообідати в цьому містечку. Потім пішов оглянути собор і зустрівся зі священиком. «Погляньте, як гарно освітлює сонце внутрішню частину собору», – сказав мені він. Мені сподобався цей коментар, ми трохи поговорили, й він показав мені вівтарі, галереї, внутрішні сади храму. Наприкінець запропонував мені купити книжку про церкву, яку він написав. Але я не захотів купувати її. Коли я вийшов із храму, мене опанувало почуття провини; я письменник і прибув до Європи, намагаючись продати свої твори – чому я не купив книжку падре бодай із солідарності? Я забув про той епізод. Але тепер я його пригадав.

Я зупинив автомобіль. Ми з Монікою пішли до майдану перед церквою, де якась жінка стояла й дивилася в небо.

– Доброго дня. Я прийшов сюди зустрітися з падре, який написав книгу про цей храм.

– Того священика звали Станіслав, він помер рік тому, – відповіла вона.

Мене опанував глибокий смуток. Чому я не подарував падре Станіславу тієї радості, яку переживав сам, коли бачив когось із моєю книжкою в руках?

– Це був один із найдобріших людей, яких я знала, – провадила жінка. – Він походив із убогої родини, але зміг стати фахівцем з археології. Він допоміг моєму синові здобути стипендію в коледжі.

Я розповів жінці, чому я тут.

– Не звинувачуй себе, сину, – сказала вона. – Увійди знову в храм.

Я сприйняв її пораду, як сигнал, і зробив те, що вона мені сказала. Я побачив лише священика в сповідальні, що чекав на вірних, які не приходили. Я підійшов до нього. Священик зробив знак, щоб я опустився навколішки, але я його урвав.

– Я не збираюся сповідатися. Я прийшов сюди лише купити книжку про цю церкву, яку написав чоловік на ім’я Станіслав.

Очі у священика зблиснули. Він вийшов зі сповідальні й через кілька хвилин повернувся з книжкою.

– Мені приємно, що ви прийшли лише для цього, – сказав він. – Я брат падре Станіслава, й це наповнює мене гордістю. Він тепер перебуває на небі й радіє, що його працю люди цінують!

Певно, у храмі було багато священиків, але мені зустрівся саме брат Станіслава. Я заплатив за книжку, подякував, він мене обняв. Коли я вже вийшов із церкви, то почув його голос.

– Погляньте, як гарно освітлює сонце внутрішню частину собору! – сказав він.

Це були ті самі слова, які падре Станіслав сказав мені чотири роки тому. У житті завжди буває другий шанс.

Я стояв у порту Сіднея, милуючись гарним мостом, який сполучав дві частини міста, коли до мене підійшов австралієць і попросив мене прочитати оголошення в газеті.

– Тут дуже маленькі літери, – сказав він. – Не можу їх розрізнити.

Я спробував йому допомогти, але я залишив удома свої окуляри для читання. Я попросив у чоловіка пробачення.

– Не переймайтеся, – сказав він. – Знаєте, що я вам скажу? Я думаю, що очі в Бога теж стомилися. Не тому, що Він старий, а Він просто так вирішив. Тому коли хтось припуститься якоїсь помилки, Він бачить її погано і тому прощає смертного, щоб не вчинити несправедливість.

– А як щодо вчинків добрих? – запитав я.

– Тут справа інакша, – засміявся австралієць, ідучи геть. – Бог ніколи не забуває свої окуляри вдома.

Один мій друг повернувся з Марокко й привіз звідти цікаву історію про місіонера, який, прибувши в Марракеш, вирішив щоранку прогулюватися по пустелі, яка оточувала місто. Під час першої прогулянки він побачив чоловіка, що лежав на піску і гладив його рукою, притуливши до нього вухо.

«Це божевільний», – подумав місіонер.

Але він бачив того чоловіка щодня на тому самому місці й у тій самій позі і через місяць, заінтригований такою поведінкою, вирішив заговорити до незнайомця. З великими труднощами – бо він ще не досить вивчив арабську мову – він запитав у лежачого, ставши біля нього навколішки.

– Що ти тут робиш?