Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Минули три місяці й у вазоні нічого не проросло. Дівчина робила все від неї залежне, радилася із садівниками й селянами, які розповідали їй про різні способи вирощування квітів, проте не домоглася жодного результату. З кожним днем вона все більше віддалялася від своєї мрії, хоч її кохання було таким самим палким, як і раніше.

Зрештою півроку минуло, а в її вазоні нічого не виросло. Навіть знаючи, що їй нема чого показати, вона усвідомлювала, скільки докладала зусиль і бажання протягом того часу й повідомила матері, що піде до палацу на призначену зустріч. Вона розуміла, що це буде її остання зустріч із коханим і нізащо у світі не відмовилася б від неї.

Настав день нової аудієнції. Дівчина прийшла зі своїм вазоном без рослини й побачила, що всі інші претендентки досягли чудових результатів. Кожна принесла прекрасну квітку найрозмаїтіших кольорів і форм.

Нарешті настала сподівана хвилина: принц увійшов до зали й оглянув квітку кожної претендентки з великою увагою. Оглянувши всіх, він оголосив результат – вказав на дочку служниці як свою майбутню дружину.

Усі присутні запротестували – мовляв, він обрав дівчину, яка нічого не змогла виростити.

І тоді принц спокійно пояснив причину свого вибору.

– Ця дівчина єдина виростила квітку, яка зробила її гідною стати імператрицею: квітку чесності. Усі насінини, що їх я вам дав, були безплідними, й ніяк не могли прорости.

Я опублікував власним коштом книжку під назвою «Архіви пекла» (якою дуже пишаюся і якщо її тепер немає в книгарнях, то лише тому, що я ніяк не зберуся підготувати її перевидання). Усі ми знаємо, як важко опублікувати книжку, але існує ще більша проблема: домогтися, щоб її продавали в кожній книгарні. Щотижня моя дружина відвідувала книгарні в одній частині міста, а я робив те саме в другій.

Саме під час однієї з таких подорожей із кількома примірниками моєї книжки під рукою вона перетинала авеніду Копакабана й побачила на протилежному боці вулиці Жоржі Амаду й Зелію Ґаттаї. Не довго думаючи, вона підійшла до них і сказала, що її чоловік – письменник. Жоржі і Зелія (до яких, либонь мало не щодня підходили люди з такими словами), поставилися до неї дуже приязно, запросили на каву, попросили в неї примірник моєї книжки, а на прощання побажали, щоб усе склалося добре в моїй літературній кар’єрі.

– Ти збожеволіла! – сказав я, коли вона повернулася додому. – Невже ти не розумієш, що він найвідоміший бразильський письменник?

– Саме тому я й підійшла до нього, – сказала вона. – Той, хто досяг таких вершин у творчості, повинен мати добре серце.

Кристина добрала найточніші слова: добре серце. І Жоржі, бразильський письменник, найвідоміший за кордоном, був (і є) головним критерієм процесів, що відбувалися в нашій літературі.

Проте одного дня «Алхімік», написаний іншим бразилійцем, увійшов до списку книжок, які найбільше продавалися у Франції, а через кілька тижнів вийшов на перше місце.

Через кілька днів я одержав поштою копію того списку разом із сердечним привітанням від Жоржі Амаду. У доброму серці нашого великого письменника ніколи не знаходили місця такі почуття, як заздрість.

Деякі журналісти – як бразильські, так і зарубіжні – хотіли налаштувати його проти мене, ставлячи йому злостиві запитання. Жоржі ніколи не дозволив спокусити себе деструктивною критикою і став моїм захисником у дуже важкі для мене хвилини, коли більша частина коментарів про мою творчість були вельми недоброзичливими.

Зрештою я здобув свою першу літературну премію за кордоном, а точніше – у Франції. Сталося так, що в день вручення премії я перебував в Лос-Анджелесі за раніше укладеними домовленостями. Анна Кар’єр, мій французький видавець, була в розпачі. Вона спробувала домовитися з американськими видавцями, але ті не захотіли скасувати мої виступи, заплановані наперед.

Дата вручення премії наближалася, а премійований не міг приїхати. Що робити? Анна, не порадившись зі мною, зателефонувала Жоржі Амаду й пояснила йому ситуацію. Жоржі відразу запропонував представляти мене на врученні премії.

І він не обмежився цим. Запросив на церемонію вручення премії бразильського посла й виголосив глибоку промову, що не залишила байдужим нікого з присутніх.

Найцікавішим з усього цього було те, що я особисто познайомився з Жоржі Амаду через рік після вручення премії. Але я цінував його душу не менше, аніж його книжки; душу видатного письменника, який ніколи не ставився зневажливо до початківців, бразилійця, який пишався успіхами своїх співвітчизників, людиною, завжди готовою допомогти, коли до нього зверталися з проханням.