Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

А тим часом на його країну напала пошесть, і чернець вирішив використати гроші для того, щоб полегшити страждання хворих. Та коли все минуло, він знову почав збирати кошти на публікацію книги; та минуло десять років і коли він готувався надрукувати книжку, потужне цунамі зруйнувало оселі сотень людей.

Чернець використав свої гроші на відбудову осель для тих, хто втратив усе. Минуло ще десять років, він знову назбирав грошей і нарешті японський народ зміг прочитати «Тао-те-кінг».

Люди мудрі кажуть, що насправді чернець здійснив три видання книги: два невидимі й одне надруковане. Він вірив у свою утопію, витримав тяжку битву, зберіг віру у свою мету й при цьому не втратив любові до свого ближнього. Хай буде так із кожним із нас: іноді книжки невидимі, народжені з любові до подібних до себе, є не менш важливими, аніж ті, які стоять на полицях наших бібліотек.

Якийсь час тому моя дружина допомогла швейцарському туристу в Іпанемі [3] Район Ріо-де-Жанейро. , який пожалівся, що його пограбували малолітні злочинці. Дуже поганою португальською мовою він розповів, що залишився без паспорта, грошей і не мав де заночувати.

Моя дружина купила йому сніданок, дала достатньо грошей, щоб він міг оселитися на одну ніч у готелі, сконтактувалася з його посольством і пішла. Через кілька днів одна зі столичних газет написала, що «швейцарський турист» був насправді шахраєм, що зображував акцент, якого в нього не було, й зловживав довірою людей, які любили Ріо й намагалися стерти той негативний образ про нашу столицю, що склався у світі – справедливо чи несправедливо.

Прочитавши це повідомлення, моя дружина тільки й сказала:

– Це не той випадок, який відіб’є в мене охоту допомагати людям.

Її коментар примусив мене пригадати історію про мудреця, який одного вечора прибув у місто Акбар. Люди не надали якогось особливого значення його візиту, а його наука не зацікавила населення. Через якийсь час він став мотивом глузів та іронії жителів міста.

Одного дня, коли він прогулювався по головній вулиці Акбара, гурт чоловіків і жінок почав його ображати. Замість прикинутися, що він на них не зважає, він підійшов до гурту і благословив їх.

Один із чоловіків зауважив:

– То, крім усього, він ще й глухий? Ми обкладали його лайкою й знущалися з нього, а він натомість поставився до нас приязно!

– Кожен може дати лиш те, що він має, – відповів мудрець.

31 жовтня 2004 року, посилаючись на феодальний закон, скасований у наступному місяці, місто Престопанс, у Шотландії, офіційно помилувало вісімдесят одну людину – а також їхніх котів – страчених за відьмацтво в шістнадцятому – сімнадцятому сторіччях.

Згідно з офіційною заявою баронів Престонгрейндж і Долфінстаун «більшість тих людей були осуджені на смерть без жодних конкретних доказів лише на підставі показів свідків обвинувачення, які заявляли, що відчували присутність злих духів».

Немає сенсу згадувати про жорстокі вироки інквізиції, про її камери для тортур та про її вогнища, які палахкотіли вогнем ненависті й помсти. Але в цьому повідомленні є одна річ, яка мене сильно заінтригувала.

Місто Пестопанс і чотирнадцятий із баронів Престонгрейндж і Долфінстаун «оголосили помилування» особам, що були брутально страчені. У двадцять першому столітті нащадки справжніх злочинців, тих, які вбивали невинних людей, досі вважають, що вони наділені правом «милувати».

Крім того, починається нове полювання на відьом. Цього разу інструментами покарання є не залізо й вогонь, а іронія та репресії. На всіх, хто виявляє своє обдарування (що його, як правило, відкривають випадково) і наважується говорити про свої здібності, у більшості випадків дивляться з недовірою, і їхні батьки, чоловіки, дружини осуджують їх, не кажучи вже про те, щоб ставитися до них із повагою. З юності я цікавився тим, що тепер називають «окультними науками», і зрештою познайомився з багатьма такими людьми.

Звичайно, траплялися мені й дурисвіти. Я присвятив чимало часу та ентузіазму «магістрам», які згодом скидали маску, демонструючи цілковиту порожнечу, що їх оточувала. З цілковитою безвідповідальністю я брав участь у деяких сектах, практикував ритуали, за які мені потім довелося дорого заплатити. Усе це я робив задля пошуку, абсолютно природного для людини: я шукав відповідь на містерію життя.