Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

– Іноді люди звикають до того, що вони бачать у фільмах і забувають, як воно було насправді, – сказав один з моїх друзів, коли ми дивилися вдвох на порт Маямі. – Ти пам’ятаєш фільм «Десять заповідей»?

– Звісно, пам’ятаю. – Мойсей – його там грає Чарлтон Гестон – у якусь мить підіймає свого жезла, води розступаються, й гебрейський народ переходить через широке море.

– У Біблії сказано інакше, – зауважив мій друг. – Там Бог наказує Мойсею: «Скажи синам Ізраїлевим, щоб вони йшли». І лише по тому, як люди пішли, Мойсей підняв свого жезла й море розступилося. Лише мужність мандрівника відкриває йому дорогу до мети.

Падре Зека, із церкви Воскресіння на Копакабані, розповідає, що їхав в автобусі, й несподівано почув голос, який наказував йому підвестися й переказати присутнім слова Христа.

Зека засперечався з голосом: «Я видамся людям йолопом, це не місце для проповіді, – сказав він. Але щось усередині нього наполягало, щоб він підвівся й проповідував. – Я боюся, будь ласка, не проси мене про це», – почав він благати.

Внутрішній імпульс наполягав.

Тоді він пригадав про свою обітницю – підкорятися всім повелінням Христа. Він підвівся й – помираючи від сорому – почав говорити про Євангелію. Усі слухали його мовчки. Він подивився на кожного пасажира й лише кілька з них відвели очі. Він сказав усе, що почував, закінчив свою проповідь і сів на своє місце.

Досі він не знає, яке завдання виконував у ту хвилину. Але він цілком переконаний, що виконував завдання.

«Sic transit gloria mundi». Цими словами святий Павло описує стан людини в одному зі своїх послань: слава світу триває недовго. І навіть знаючи про це, людина завжди прагне здобути похвалу за свою працю. Навіщо? Великий бразильський поет Вінісіус де Мораес написав в одній зі своїх пісень:

Вінісіус де Мораес справді блискучий поет. Згадуючи про Гертруду Штайн у своїй поемі «Троянда є трояндою й більш нічим» він говорить лише, що треба співати. Він не дає пояснень, виправдань, не застосовує метафор. Коли мене обирали до Бразильської академії, то виконуючи ритуал зустрічей із її членами я почув від академіка Жозе Монтелло такі слова: «Кожна людина повинна йти по дорозі, яка проходить через її село».

Чому? Що існує на цій дорозі?

Яка сила штовхає нас далеко від комфорту того, що нам знайоме, змагатися з викликами, навіть знаючи, що слава світу триває недовго?

Думаю, цей імпульс називається: пошуки сенсу життя.

Протягом багатьох років я шукав у книжках, у мистецтві, в науці, на небезпечних або зручних дорогах, які я долав, остаточну відповідь на це запитання. Я знаходив їх багато, деякі переконували мене протягом багатьох років, інші не витримували навіть одного дня аналізу. Але жодна з них не була достатньо сильною, щоб тепер я міг сказати: сенс життя полягає ось у чому.

Сьогодні я переконаний: таку відповідь ми ніколи не знайдемо в цьому житті, хоч у фіналі, в ту мить, коли ми знову постанемо перед Творцем, ми згадаємо про кожну нагоду, яка нам пропонувалася – й була прийнята або відкинута.

У проповіді 1890 року пастор Генрі Драммонд говорить про зустріч із Творцем:

У цю мить великим запитанням людського створіння не буде: «Як я жив?»

Воно звучатиме інакше:

«Як я любив?»

Фінальним випробуванням кожного пошуку будуть розміри нашої Любові. Нам не буде зараховано ані те, що ми робили, ані те, у що вірили, ані те, чого ми досягли.

Ніщо з цього не матиме для нас ваги, крім того, як ми любили ближнього. Про помилки, яких ми припускалися, ніхто навіть не згадає. Нас судитимуть не за зло, якого ми накоїли, а за добро, якого ми не зробили. Бо утримувати Любов у собі означає виступити проти Святого Духа, це є доказом, що ми ніколи його не знали, що Він любив нас марно.

Любов світу є нетривалою, і не вона дає нам вимір нашого життя, а вибір, який ми робимо: бути вірним нашій Персональній Легенді, вірити в наші утопії й боротися за них. Ми протагоністи наших існувань і в багатьох випадках є анонімними героями, які залишають по собі помітний слід.

В одній японській легенді розповідається, що один чернець, зачарований красою китайської книги «Тао-те-кінг», вирішив зібрати гроші, щоб перекласти ці вірші рідною мовою й опублікувати їх. Для цього йому знадобилося десять років.