Пауло Коэльо - Заїр

– Я вже вам сказав, що йдеться не про мене, а про мого знайомого.

– Чи справді той молодик, обдарований даром пророцтва, існує, чи ви його вигадали, аби переконати себе в тому, що знепритомніли в ту мить, як зійшли з тротуару?

– Навпаки, я терпіти не можу говорити про симптоми захворювань. Щоразу, коли я читаю книжку з медицини, я знаходжу в себе всі хвороби, про які там написано.

– Я скажу вам одну річ, але, будь ласка, не витлумачте мене хибно: я думаю, цей нещасливий випадок дав вам велику користь. Ви стали спокійнішим, менш помисливим. Зрештою, близькість смерті завжди допомагає нам жити краще: саме так сказала мені ваша дружина, коли дала мені клаптик тканини, просякнутої кров’ю, який я тепер завжди ношу із собою – хоч як лікар я й без того щодня перебуваю поруч зі смертю.

– Вона пояснила, чому дає вам цей клапоть?

– Вона сказала кілька дуже високих слів про мою професію. Сказала, що я вмію поєднувати техніку з інтуїцією, дисципліну з любов’ю. Розповіла мені, що один солдат, перед тим як померти, попросив, щоб вона зняла з нього сорочку, подерла її на клапті й роздала їх тим людям, які щиро сприймають світ таким, яким він є. Думаю, ви зі своїми книжками також маєте клапоть цієї тканини.

– Ні, не маю.

– І знаєте чому?

– Знаю. А точніше, починаю це розуміти лише тепер.

– Я не лише ваш лікар, а й ваш друг, тому дозвольте дати вам одну пораду. Якщо той хлопець-епілептик каже, що він може вгадувати майбутнє, він нічого не тямить у медицині.

Загреб, Хорватія.

Половина на сьому ранку.

Я й Марі сидимо біля замерзлого фонтана, весна цього року, певно, вирішила не приходити – за всіма ознаками після зими ми відразу перейдемо в літо. Посеред фонтана стоїть колона зі статуєю на вершині.

Учора протягом усієї другої половини дня я роздавав інтерв’ю, і більше неспроможний був говорити про свою нову книжку. Журналісти ставили мені одні й ті самі запитання: чи моя дружина читала книжку (відповідаю, що не знаю), чи я вважаю, що критика ставиться до мене несправедливо (яка критика?), чи факт написання «Час шматувати, час зшивати» бодай якоюсь мірою шокував мою публіку, адже я надто багато пишу про своє інтимне життя (письменник може писати лише про своє життя), чи за сюжетом книжки буде знято фільм (у тисячний раз повторюю, що фільм прокручується в голові кожного з моїх читачів, а тому я заборонив продавати права на екранізацію книжки), що я думаю про кохання, чому я пишу про кохання, як досягти щастя в коханні, кохання, кохання, кохання…

Після інтерв’ю – вечеря з видавцями як неодмінна частина ритуалу. За столом сидять поважні персони, які уривають мене щоразу, коли я підношу ложку до рота, здебільшого запитуючи одне й те саме: «Звідки ви берете натхнення?» Я намагаюся їсти, але треба бути приязним, розмовляти, виконувати свою роль знаменитості, розповідати якісь цікаві історії, справляти добре враження. Я знаю, що видавець – герой, він ніколи не знає, чи книжка дасть йому прибуток, він міг би торгувати бананами або милом – це товар набагато надійніший, йому не притаманні ані марнославство, ані гординя, він не стане нарікати, що його рекламна кампанія погано організована або в таких-то крамницях книжка не продається.

Після вечері – звичайний розпорядок. Вони хочуть показати мені все – історичні пам’ятки та будівлі, наймодніші бари. Вони завжди відряджають зі мною гіда, який знає абсолютно все, набиває мою голову інформацією, мені треба вдавати, що я слухаю його з найпильнішою увагою, час від часу ставити якісь запитання, аби показати – мені цікаво. Мені розповідали про всі історичні пам’ятки, прикметні місця та музеї всіх тих міст, куди я їздив рекламувати свої книжки – і я не пам’ятаю анічогісінько. У пам’яті залишається тільки щось цілком несподіване, випадкові зустрічі з читачами, бари, вулички, на які я вийшов випадково, завернув за ріг і побачив щось дивовижне.

Якось у мене навіть виникла ідея написати путівник, у якому були б лише мапи та адреси готелів, а решта – чисті сторінки. Тоді людям доводилося б самим складати свій унікальний розпорядок, самим відкривати ресторани, пам’ятки та інші чудові місця, яких вистачає в кожному місті, але про які ніколи не розповідають, бо «історія, якої нас навчали» не позначила їх поміткою «відвідати обов’язково».

Я був раніше в Загребі. І цей фонтан – хоч його й немає в жодному з місцевих туристичних путівників – означає для мене набагато більше, аніж будь-яка інша з побачених тут речей. Бо цей фонтан гарний, я натрапив на нього цілком випадково, і він пов’язаний із історією мого життя. Багато років тому, коли я був молодий і мандрував світом у пошуках пригод, я сидів там, де сиджу тепер з одним хорватським художником, який тривалий час подорожував зі мною. Я збирався продовжити свої мандри в Туреччині, він повертався додому. Ми попрощалися в цьому місці, випивши дві пляшки вина, спогадуючи все, що відбулося з нами, поки ми були разом: релігію, жінок, музику, ціни в готелях, наркотики. Ми розмовляли про все, крім кохання, бо були закохані й не мали потреби говорити про це.