Пауло Коэльо - Заїр

– Я знаю цю історію, хоч переживати її мені ніколи не доводилося. Гадаю, життя навчає нас миритися з такими ситуаціями, як ця.

Я скидаю пальто і стаю на мур, що обгороджує фонтан. Вона запитує, що я хочу робити.

– Хочу підійти до колони.

– Ти збожеволів. Уже весна, і крига дуже тонка.

– Я повинен туди дійти.

Я ставлю ногу на лід, крижаний покрив зрушує з місця, але не ламається. Поки я дивився, як сходить сонце, я уклав певну угоду з Богом: якщо зможу дійти до колони й повернутися звідти, не провалившись крізь лід, це буде для мене сигналом, що я перебуваю на правильній дорозі, і Його рука веде мене по ній туди, куди я повинен прийти.

– Крига тебе не витримає.

– Ну то й що? Я ризикую лише намочити ноги, а найближчий готель недалеко, і я страждатиму недовго.

Я ставлю на лід другу ногу, тепер я вже тисну на нього вагою всього тіла, він відколюється по краях, і трохи води покриває його поверхню, але він не ламається. Я йду до колони, мені треба пройти лише чотири метри, якщо брати до уваги відстань туди й назад, і я ризикую лише скупатися в холодній воді. А проте мені вже нема коли думати, що може зі мною статися: я вже ступив перший крок і треба йти до кінця.

Я йду, доходжу до колони, доторкаюся до неї рукою, чую гучний тріскіт, але ще перебуваю на поверхні льоду. Мій перший інстинкт – побігти, але щось мені підказує, що в такому разі мої кроки будуть твердішими, важчими, і я провалюся під лід. Я повинен повернутися повільно, в тому самому ритмі.

Сонце виринає з-за обрію, прямо переді мною, воно трохи мене засліплює, і я бачу перед собою лише силует Марі та обриси будівель і дерев. Крижаний покрив рухається, вода переливається через краї і заливає поверхню, але я знаю – я абсолютно переконаний, – що дійду до кінця. Бо я у спілці з цим днем, я зробив свій вибір, я знаю, на що спроможна замерзла вода, знаю, як змагатися з нею, знаю, як просити її, щоб вона мені допомогла, щоб не дозволила провалитися крізь лід. Я входжу в транс, мене опановує ейфорія, я знову мала дитина, я знову роблю щось заборонене, хибне, але те, що дає мені величезну втіху. Яка радість! Укладати божевільні угоди з Богом, зразка «якщо я зроблю це, то має статися те», знаки, які надходять не ззовні, а від інстинкту, через спроможність забувати старі правила й створювати нові ситуації.

Я дякую долі за те, що зустрів Михаїла, епілептика, який думає, що чує Голоси. Я підійшов до нього в пошуках своєї дружини, а в результаті побачив, що перетворився на бліде віддзеркалення самого себе. То Естер досі для мене важлива? Думаю, що так, саме її кохання колись змінило моє життя, і тепер змінює мене знову. Моя історія ставала старою, мені було дедалі важче нести її на собі, усе частіше й частіше доводилося йти на ризик, як оцей перехід по кризі фонтану, укладаючи угоди з Богом, чекаючи від Нього знаку. Я забув про те, що треба постійно відновлювати дорогу до Сантьяго, викидати непотрібний багаж, зберігати лише те, що потрібне для життя протягом одного дня. Дозволити, щоб Енергія Любові струменіла вільно, ззовні всередину, із середини назовні.

Новий тріск, у кризі з’являється розколина, проте я знаю, що досягну успіху, бо я легкий, легесенький, я міг би пройти навіть по хмарі й не впав би на землю. Я не несу на собі вагу слави, історій, які вже розповів, і тих, які збираюся розповісти, – я прозорий, я дозволяю, щоб сонячні промені проходили крізь моє тіло й освітлювали мені душу. Я знаю, що в мені існує ще багато темних зон, але наполегливість і мужність допоможуть мені їх очистити.

Ще один крок, і я згадую про конверт, який лежить на моєму столі. Незабаром я відкрию його й, замість іти по кризі, вийду на дорогу, яка приведе мене до Естер. Я прийду до неї вже не тому, що хочу мати її поруч, вона цілком вільна залишатися там, де вона є. І не тому, що вдень і вночі переді мною бовваніє Заїр; любовна, руйнівна одержимість, схоже, мене покинула. Не тому, що я звик до свого минулого і палко прагну повернутися до нього.

Ще один крок, ще один тріск, але я вже майже дійшов до рятівного краю.

Я відкрию конверт і зустрінуся з нею, бо, як каже Михаїл – епілептик, ясновидець, гуру з вірменського ресторану – цю історію треба закінчувати. Тоді, коли все буде розказане й переказане багато разів, коли місця, які я відвідав, хвилини, які пережив, кроки, на які наважився через неї, перетворяться на далекі спогади, то залишиться тільки чиста любов. Я більше не відчуватиму, що чимось їй зобов’язаний, не думатиму, що потребую її, бо тільки вона спроможна мене зрозуміти, бо я звик до неї, бо вона знає мої вади й мої переваги, знає, які грінки я полюбляю з’їсти перед сном, знає, які міжнародні новини хочу я подивитись по телевізору, коли прокидаюся, знає неодмінні маршрути моїх ранкових прогулянок, знає книжки з практики стрільби з лука, в які я полюбляю зазирати, знає, по скільки годин я просиджую перед комп’ютером, знає, який мене опановує гнів, коли служниця кличе мене по кілька разів, повідомляючи, що обід уже на столі.