Пауло Коэльо - Заїр

Усе це відійде. Залишиться тільки Любов, яка рухає небом, зорями, людьми, квітами, комахами і примушує всіх ходити по тоненькій і небезпечній поверхні льоду, наповнює нас радістю й страхом, але все наповнює змістом.

Я ставлю одну ногу на кам’яний мур, назустріч мені простягується рука, я вже на безпечній твердій поверхні, і Марі допомагає мені відновити рівновагу й ступити вниз.

– Я пишаюся тобою. Я б ніколи на це не зважилася.

– Думаю, якийсь час тому я також не наважився б – адже це схоже на дитячу, безвідповідальну, непотрібну витівку, позбавлену будь-якого практичного сенсу. Але я відроджуюся і мушу ризикувати.

– Ранкове сонце впливає на тебе добре: ти говориш, як мудрець.

– Мудреці не роблять того, що я тільки-но зробив.

Мені треба написати важливу статтю для журналу, з яким я спільно маю великий кредит у Банку Послуг. У голові в мене вирують сотні, тисячі ідей, але я не знаю, які з них заслуговують на мої зусилля, мою зосередженість, мою кров.

Зі мною це не вперше трапляється, але думаю, я вже висловив усе найважливіше, а тепер втрачаю пам’ять, забуваю, хто я такий.

Підходжу до вікна, дивлюся на вулицю, намагаюся переконати себе, що я чоловік професійно реалізований, мені немає потреби братися за щось іще, я можу відійти від світу й оселитися в будинку в горах і провести решту життя, читаючи, гуляючи, розмовляючи про смачні страви та про погоду. Кажу собі й повторюю, що я вже досяг того, чого не досяг жоден письменник – мої твори опубліковані майже всіма мовами світу. Навіщо ж мені сушити голову над простим текстом для журналу, хоч би яким він здавався мені важливим?

Заради Банку Послуг. Я справді повинен щось написати, але що я зможу сказати людям? Щоб вони забували ті історії, які їм розповідали, й ризикували трохи більше?

Усі вони можуть мені відповісти: «Я людина незалежна й роблю, що хочу».

Щоб вони дозволили Енергії Любові циркулювати вільно?

Вони мені скажуть: «Я люблю. Я люблю все більше», так ніби любов можна виміряти, як ми вимірюємо відстань між рейками на залізницях, висоту будівель або кількість дріжджів, потрібних для того, щоб виліпити з тіста колобок.

Я повертаюся до свого письмового столу. Я вже відкрив конверт, який залишив мені Михаїл, я знаю, де тепер Естер, і мушу з’ясувати, як туди добутися. Телефоную йому й розповідаю, як ходив по кризі фонтана. Ця історія йому вельми до вподоби. Я запитую, що він робитиме ввечері, відповідає, що піде кудись із Лукрецією, своєю коханою. Чи можна мені запросити їх на вечерю? Сьогодні ні, але наступного тижня, якщо матиму бажання, ми кудись виберемося разом із їхніми друзями.

Я відповідаю, що наступного тижня мене запрошено на дискусію, яка відбудеться у Сполучених Штатах. Я не кваплюся, відповідає мені він, у такому разі зустрінемося через два тижні.

– Ви, певно, чули Голос, який наказав вам піти по кризі, – сказав мені він.

– Я не чув ніякого Голосу.

– Тоді навіщо ви це зробили?

– Бо відчув, що повинен зробити це.

– Що ж, це інший спосіб почути Голос.

– Я побився об заклад із самим собою. Якщо мені вдасться перейти по кризі, я готовий. І думаю, що я готовий.

– Тоді Голос подав вам саме той сигнал, який вам був потрібний.

– А вам Голос нічого не повідомив про мій намір?

– Ні. Але в цьому не було потреби. Коли ми були на березі Сени, коли я сказав вам, що вона повідомила: момент іще не настав, я мав також на увазі, що вона повідомить, коли момент надійде.

– Я вам сказав, що не чув ніякого Голосу.

– Ви так думаєте. І так усі думають. А проте Присутність завжди мені каже, усі весь час чують Голоси. Це вони попереджають, що нам подано знак, ви мене розумієте?

Я вирішую не сперечатися. Мені потрібні лише технічні деталі: де я можу взяти напрокат автомобіль, скільки туди їхати, як упізнати будинок, у якому вона живе, бо те, що я тепер маю, крім мапи, – це купа досить неточної інформації: проїхати понад берегом такого-то озера, побачити вивіску фабрики, звернути праворуч і таке інше. Можливо, він знає там когось, хто міг би допомогти мені.

Ми призначаємо наступну зустріч, Михаїл просить мене, щоб я вдягся якомога скромніше – «плем’я» збирається мандрувати по Парижу.

Я запитую, хто входить до цього «племені».

– Ті люди, з якими я працюю в ресторані, – відповідає він, не вдаючись до подробиць.

Я запитую, що йому привезти з Америки, він просить, щоб я привіз йому певні ліки від печії. Я думаю, він міг би замовити щось набагато цікавіше, але записую його прохання.