Пауло Коэльо - Заїр

– Я про це знаю.

– Але він також розповів історію, що вжахнула мене. Тисяча дев’ятсот сімдесят першого року група дослідників зі Стенфордського університету, у Сполучених Штатах, вирішила створити умовну в’язницю для вивчення психології допитів: вони відібрали двадцять чотири студенти-добровольці, яких поділили на «тюремників і злочинців».

Через тиждень вони мусили припинити експеримент: «тюремники», цілком нормальні хлопці й дівчата з добрих родин, перетворилися на справжніх монстрів. Застосування тортур стали практикувати щодня, на сексуальні зловживання з «ув’язненими» дивилися як на щось цілком нормальне. І студенти, які брали участь у проекті, і «охоронці», і «злочинці», дістали такі глибокі травми, що їм довелося довго лікуватися. Цей експеримент більше ніколи не повторювали.

– Цікаво.

– Що ти хочеш сказати цим своїм «цікаво»? Я говорила про проблему надзвичайної ваги: спроможність людини творити зло завжди, коли їй випадає така нагода. Я говорю про свою роботу, про те, чого я навчилася!

– Я й кажу тобі, що це цікаво. Чому ти дратуєшся?

– Дратуюся? Хіба може дратувати мене людина, яка не звертає найменшої уваги на те, що я кажу? Хіба можу я нервувати через чоловіка, що навіть не намагається посміятися з мене, а просто лежить собі, споглядаючи порожнечу?

– Ти сьогодні пила?

– Ти не можеш відповісти навіть на це запитання, чи не так? Я була поруч із тобою увесь вечір, а ти навіть не бачив, пила я чи не пила! Ти звертав на мене увагу лише тоді, коли хотів, аби я підтвердила щось тобою сказане або розповіла якусь цікаву історію про тебе.

– А ти не помітила, що я працюю від самого ранку й дуже стомився? Лягай-но ліпше спати, а вранці поговоримо.

– А ти не звернув уваги на те, що я намагаюся поговорити з тобою протягом тижнів, місяців, протягом двох останніх років? Я хочу поговорити, але ти завжди стомлений, ти мені завжди кажеш: лягаймо спати, а поговоримо завтра вранці! А завтра вранці ти матимеш інші справи, які треба буде зробити, для тебе почнеться новий трудовий день, потім ми повечеряємо, а поговоримо наступного дня. Ось так і минає моє життя, у чеканні дня, коли ти знову будеш поруч зі мною доти, доки я стомлюся, більш нічого в тебе не запитуватиму і створю для себе світ, куди завжди можу заховатися в разі необхідності: світ не дуже далекий, щоб не здавалося, ніби я живу окремим незалежним життям, і не дуже близький, щоб не здавалося, ніби я вторгаюся у твій Всесвіт.

– А чого ти від мене хочеш – щоб я перестав працювати? Щоб я покинув усе, чого ми з такими труднощами досягли, і вирушили в круїз по Карибському морю? Невже ти не розумієш, мені подобається те, що я роблю, і я не маю найменшого наміру міняти своє життя.

– У своїх книжках ти багато пишеш про важливість любові, про необхідність прагнути до пригод, про радість, яку ти одержуєш від боротьби за свої мрії. А кого я тепер маю перед собою? Чоловіка, який не читає того, що він пише. Який плутає кохання з вигодою та користю, пригоди з непотрібним ризиком, радість із обов’язком. Де той чоловік, з яким я одружилася, який завжди уважно слухав, що я кажу?

– А де та жінка, з якою одружився я?

– Та, що завжди підтримувала тебе, підбадьорювала, дарувала тобі любов і ніжність? Її тіло тут, воно дивиться на канал Зинґель в Амстердамі й, думаю, воно перебуватиме поруч із тобою до кінця наших днів. Але душа тієї жінки перебуває на порозі цієї кімнати, готова відлетіти геть.

– З якої причини?

– Через клятущу фразу: «Поговоримо завтра». Тобі цього не досить? Якщо не досить, то пригадай, що та жінка, з якою ти одружився, була сповнена ентузіазму, переповнена ідеями, радістю, мріями, а тепер вона швидко перетворюється на домогосподарку.

– Твої претензії безглузді.

– Гаразд, нехай вони безглузді. Такі собі дурниці, щось неістотне, а надто, коли ми згадаємо, що в нас усе є, що ми маємо успіх, маємо гроші, не згадуємо про твоїх випадкових коханок, ніколи не переживаємо кризу ревнощів. І це в той час, коли мільйони дітей помирають від голоду, коли у світі відбуваються війни, коли землю щохвилини пустошать хвороби, урагани, трагедії. То хіба я можу на щось нарікати?

– А ти не думаєш, що нам би пора народити дитину?

– Саме так усі знайомі мені подружжя розв’язували свої проблеми: вони народжували дитину. Ти, який завжди дуже цінував свою свободу, який завжди вважав, що народження дитини слід відкласти на потім, тепер змінив свою думку?

– Думаю, цей час уже настав.