– А як на мене, то твій вибір украй невдалий. Ні, я не хочу, щоб моя дитина була від тебе – я хочу мати дитину від того чоловіка, якого я знала, який мріяв і був поруч зі мною. Якщо одного дня я вирішу завагітніти, то завагітнію від чоловіка, який мене розуміє, мене супроводжує, який справді мене жадає!
– Бачу, ти таки добре випила. Обіцяю, завтра ми поговоримо, але йди лягай, будь ласка, я дуже стомлений.
– Гаразд, поговоримо завтра. І якщо моя душа, що вже стоїть на порозі цієї кімнати, вирішить піти геть, це не дуже вплине на наші життя.
– Вона не піде геть.
– Ти вже добре вивчив мою душу; але вже багато років ти з нею не розмовляв, ти не знаєш, як вона змінилася, як вона просить – роз-пач-ли-во, – щоб ти її вислухав. Навіть про такі банальні речі, як дослідження в американському університеті.
– Якщо твоя душа так змінилася, то чому ти залишаєшся тією самою?
– З боягузтва. Бо вона сподівається, що завтра ми таки поговоримо. Бо ми надто багато побудували разом, і я не хочу побачити, як усе буде зруйноване. А може, з причини, найсерйознішої з усіх: я звикла.
– Недавно ти в усьому цьому звинувачувала мене.
– Твоя правда. Я дивилася на тебе, думаючи, що це ти, але насправді то була я. Сьогодні вночі я молитимуся з усією своєю силою та з усією вірою: я молитиму Бога не дозволити, щоб я прожила решту свого життя так.
Я слухаю оплески, у театрі повно людей. Я збираюся робити те, що завжди відбирає в мене сон напередодні: читати лекцію.
Церемоніймейстер каже, що мене не треба рекомендувати – а це дурниця, бо він тут присутній саме для цього, не бере до уваги, що багато людей у залі не знають, хто я такий, вони прийшли сюди не власною охотою, а їх запросили друзі. Але попри свою заяву, він усе ж таки називає кілька біографічних даних, говорить про мої високі переваги, про літературні премії, якими мене відзначено, про продані два мільйони примірників моїх книжок. Він дякує моїм спонсорам, вихваляє мій талант і передає мені слово.
Я також усім дякую. Кажу, те найважливіше, що я хотів би їм сказати, вони можуть прочитати в моїх книжках, але я відчуваю, що маю перед своїми читачами обов’язок: показати того чоловіка, який існує поза своїми фразами та абзацами. Пояснюю їм, що людська природа спонукає нас ділитися лише тим, що ми маємо в собі найкращого – бо ми завжди перебуваємо в пошуках любові, що нас не відкинула б. Проте мої книжки завжди будуть вершиною гори, що вистромляється над хмарами, або островом, який височіє над водами океану: світло падає на них, усе там нібито на своєму місці, але під поверхнею існує невідоме, темрява, невпинний пошук себе самого.
Розповідаю про те, як мені важко було написати «Час шматувати, час зшивати», і як багато частин у цій книжці я розумію лише тепер, перечитуючи її, так ніби творіння завжди великодушніше й багатше, ніж творець.
Кажу, що немає нічого нуднішого, як читати інтерв’ю або слухати лекції авторів, що розповідають про персонажів своїх книжок: те, що написано, або само себе пояснює, або не заслуговує бути прочитаним. Коли письменник з’являється перед публікою, він повинен спробувати показати свій світ, а не намагатися пояснити свою творчість; і з цієї причини я починаю говорити про щось більш особисте…
– Якийсь час тому я був у Женеві, де давав низку інтерв’ю. Наприкінці дня, коли одна з моїх подруг скасувала запрошення на вечерю, я вийшов прогулятися по місту. Вечір був дуже приємним, вулиці порожніми, бари та ресторани вирували життям – усе здавалося абсолютно спокійним, скрізь панував спокій, порядок і раптом…
…і раптом до мене дійшло, що я абсолютно сам-один.
Звісно, що того року я не раз почував себе самотнім. Звісно, за дві години польоту звідти мене чекала моя кохана. Звісно, після такого клопітного дня, як той, не було нічого ліпшого, як блукати вуличками та провулками старовинного міста, не маючи потреби з кимось розмовляти, а тільки споглядаючи навколишню красу. Але те відчуття, яке на мене наринуло, було відчуттям самотності гнітючої, тривожної – я не мав із ким розділити це місто, прогулянку, не мав кому розповісти про свої враження.
Я був схопився за мобільний телефон; зрештою, я мав чимало друзів у цьому місті, але було вже пізно телефонувати комусь. Подумав, чи не зайти мені до якогось бару, попросити чогось випити – хтось би, безперечно, мене впізнав і запросив до свого столу. Але я подолав цю спокусу й вирішив прожити ті хвилини до кінця, відкриваючи, що не існує нічого гіршого, як відчути, що нікому немає діла до того, чи живеш ти на світі, чи ні, що нікому не цікаво вислуховувати твої думки про життя, що світ може без жодних проблем просуватися вперед без твоєї нікому не потрібної присутності.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу