Пауло Коэльо - Заїр

– Я змінюю форму свого запитання в останній раз: що ви робите тут, замасковані під обшарпанців?

– У ресторані ми підживляємо нашу плоть і розповідаємо про Енергію тим людям, яким є що втрачати. У товаристві жебраків ми живимо наші душі й розмовляємо з тими, кому немає чого втрачати. А сьогодні ми виконуємо найважливішу частину нашої роботи: зустрічаємося з невидимим рухом, який оновлює світ, – людьми, які живуть у цей день так, ніби він останній, тоді як старі люди дивляться на кожен свій день так, ніби він для них перший.

Він говорив про те, на що я вже звернув увагу й що посилювалося з кожним днем: про молодих людей, які вдягалися в цей дивний спосіб, у брудний, але надзвичайно вигадливий одяг, що почасти нагадував військову уніформу, а почасти – одяг із науково-фантастичних фільмів. Усі вони застосовували пірсинг. Усі підстригалися кому як заманеться. Іноді такий гурт супроводжувала німецька вівчарка, яка вселяла страх. Колись я запитав в одного друга, чому вони завжди ходять із собакою, й він мені пояснив, – не знаю, правда це чи ні, – що поліція не може взяти під арешт таку компанію, бо не знає, куди подіти вівчарку.

Пляшка горілки пішла по колу – ми пили те саме, що й під час зустрічі з жебраками, і я запитав себе, чи це не пояснюється походженням Михаїла. Я відпив на ковток, уявляючи собі, що сказав би хтось із моїх читачів, який побачив би мене тут.

Я вирішив, що він би подумав: «Певно, шукає матеріал для своєї наступної книжки», і розслабився.

– Я готовий поїхати туди, де перебуває Естер, і мені потрібна деяка інформація, бо я нічого не знаю про вашу країну.

– Я поїду з вами.

– Що?

Це зовсім не входило в мої плани. Моя подорож в азіатський степ мала бути поверненням до того, що я втратив у собі самому. Це була справа інтимна, особиста, що не потребувала свідків.

– Якщо, звісно, ви оплатите мені проїзд. Але я дуже хочу побувати в Казахстані, я знудьгувався за батьківщиною.

– Хіба ви не маєте тут роботи? Не повинні щочетверга виступати в ресторані, у своєму спектаклі?

– Ви вперто називаєте це спектаклем. Я вже казав вам, що це не спектакль, а зустріч, спроба пережити те, що ми втрачаємо. Але про це не турбуйтеся, Анастасія – і він показав на дівчину з пірсингом у носі – успішно розвиває свій дар. Вона може замінити мене, поки я буду у від’їзді.

– Він ревнує, – сказала Альма, жінка, яка грала на металевому інструменті, схожому на тацю, й розповідала історії в кінці «зустрічі».

– І не дивно, – сказав юнак, весь одягнений у шкіру, обліплену металевими бляшками, англійськими булавками та лезами для гоління. – Михаїл молодший, гарніший і тісніше поєднаний з Енергією.

– Але він менш знаменитий, менш багатий, менш пов’язаний із можновладцями, – сказала Анастасія. – З погляду жінки, ці переваги врівноважуються, обоє вони мають однакові шанси.

Усі сміються, пляшка з горілкою йде по колу вдруге, один я не бачу в цьому нічого кумедного. Але я дивуюся сам собі: уже багато років я не сидів на бруківці Парижа, а тепер сиджу й почуваю себе цілком нормально.

– Схоже, це плем’я набагато більше, ніж я собі уявляв. Воно присутнє й біля Ейфелевої вежі, й у містечку Тарб, де мені недавно довелося побувати. Хоч я й не зовсім розумію, що відбувається.

– Запевняю вас, його можна зустріти набагато далі, ніж у Тарбі, й воно ходить такими цікавими місцями, як Дорога на Сантьяго-де-Компостела. Вони ходять по всіх містах Франції та всієї Європи, присягаючись собі, що утворюють частину суспільства, яка перебуває поза суспільством. Вони бояться колись повернутися додому, влаштуватися на роботу, одружитися – вони боротимуться проти такої долі доти, доки зможуть. Серед них є багаті й бідні, але гроші їх мало цікавлять. Вони цілком відмінні: а проте, коли вони проходять, то більшість людей прикидаються, що їх не бачать, бо бояться їх.

– Але навіщо вони виявляють стільки агресивності?

– Так треба. Пристрасть до руйнування – це творча пристрасть. Якби вони не були агресивними, незабаром крамниці були б переповнені таким одягом, як цей, журнали почали б друкувати великі статті про цей рух, що «підмітає світ своїми революційними костюмами», телевізійні передачі теж розповідали б про нього, соціологи присвячували б йому трактати, а психологи давали б свої поради родинам таких юнаків та дівчат – усе втратило б свою силу. Тож чим менше про них відомо, тим краще; найкращий спосіб захисту – напад.

– Власне, я прийшов сюди для того, щоб роздобути деяку інформацію, і більш нічого мені не треба. Можливо, якби я перебув у вашому товаристві всю ніч, це мене збагатило б новими враженнями, що допомогли б мені ще більше забути про свою Персональну Історію, яка не дозволяє мені набувати нового досвіду. Але я не збираюся нікого брати у свою подорож; якщо я не дістану допомоги тут, Банк Послуг допоможе мені налагодити всі необхідні контакти. Я вирушаю в дорогу через два дні – сьогодні в мене важлива вечеря, а потім я вільний протягом двох тижнів.