Пауло Коэльо - Заїр

Я почав уявляти собі, скільки мільйонів людей переконані в цю хвилину, що вони непотрібні й гідні жалю – хоч би якими вони були багатими, приємними та чарівними, – бо вони самі-одні в цю ніч, а може, й учора, а може, залишаться самотніми й завтра. Студенти, які не мають подруги, літні люди, що сидять перед телевізором, так ніби в ньому знаходять останнє спасіння, комерсанти у готельних номерах, яких обсідають сумніви, чи те, що вони роблять, має бодай якийсь сенс, жінки, які сидять по півдня, роблячи собі макіяж та зачіску, щоб надвечір піти до бару, вдаючи, ніби їм непотрібне товариство, вони, мовляв, зацікавлені лише переконатися в тому, що досі привабливі, чоловіки на них дивляться, починають розмову, а вони сахаються від них із гордовитим виразом, бо їх пригнічує комплекс неповноцінності, бояться показати, що вони лише матері-одиначки й перебувають на якійсь дрібній службі, неспроможні підтримати розмову про те, що відбувається у світі, бо вони працюють від ранку до вечора, заробляючи собі на хліб насущний, і не мають часу на читання газет, у яких повідомляється про новини дня.

Люди, які дивляться в дзеркало і вважають себе потворними, вважають, що краса – головне, і бавлять свій час, переглядаючи журнали, де всі гарні, багаті, знамениті. Чоловікам і жінкам, які закінчують вечеряти, хочеться поговорити, за давнім звичаєм, але тепер вони мають інші турботи, інші, важливіші справи, а розмова може почекати до ранку, який ніколи не настає.

Того дня я обідав із подругою, яка щойно розлучилася з чоловіком, і вона сказала мені: «Тепер я маю повну свободу, про що завжди мріяла». Брехня! Ніхто не любить такої свободи, усі ми прагнемо до компромісу, усі ми хочемо, щоб поруч із нами була особа, яка милується красою Женеви, дискутує з нами про книжки, інтерв’ю, фільми або ділить із нами сандвіч, бо на два сандвічі грошей не вистачає. Краще з’їсти половину сандвіча, але вдвох, аніж цілий – самому. Ліпше нехай урве тебе чоловік, який хоче повернутися додому, щоб подивитися по телевізору важливий футбольний матч, або відірве тебе від споглядання цікавої вежі собору жінка, що стовбичить перед вітриною крамниці, аніж тобі доведеться споглядати Женеву самому, маючи скільки завгодно вільного часу й можливість піти, куди тебе понесуть ноги.

Ліпше терпіти голод, аніж залишитися самому-одному. Бо коли ти залишаєшся сам-один (а я говорю не про ту самотність, яку ми обираємо, а про ту, яку мусимо прийняти), ти наче перестаєш бути частиною людського роду.

Чудовий готель чекав на мене по той бік річки, із затишним номером-люкс, з уважним персоналом, з обслуговуванням найвищого класу – і це ще більше псувало мені настрій, бо я мусив би почувати себе щасливим, задоволеним із того, якого успіху я досяг.

Повертаючись до готелю, я зустрів кількох людей, що перебували в такій самій ситуації, як і я, і помітив два різновиди поглядів: зухвалі й викличні, бо ті люди хотіли вдати, ніби самі обрали для себе самотність у цю чудову ніч; і сумні погляди тих, кому було соромно за те, що вони самі-одні.

Я розповідаю вам про це тому, що недавно мені пригадався готель в Амстердамі, пригадалася жінка, що була поруч зі мною, розмовляла зі мною, розповідала мені про те, як їй живеться. Я розповідаю вам про це, бо хоч Екклезіяст і сказав, що є час шматувати і час зшивати, але іноді час шматувати залишає надто глибокі рани. Гірше, аніж ходити по Женеві самому й нещасному, є мати когось поруч себе й поводитися так, щоб ця особа мала відчуття, ніби вона нічого не означає у твоєму житті.

У залі стояла глибока тиша, й оплески пролунали тільки після тривалої паузи.

Місце, куди я прийшов, мало досить зловісний вигляд, хоч про нього й розповідали, що тут відбувається найцікавіше культурне життя в Парижі. Мені знадобився деякий час, аби переконатися в тому, що гурт обшарпанців переді мною – ті самі люди, які щочетверга виступали на сцені вірменського ресторану в бездоганних білих одіннях.

– Навіщо ці фантазії з перевдягненням? Під впливом якогось фільму?

– Це не фантазії, – відповів Михаїл. – Хіба ви не перевдягаєтесь, коли йдете на званий обід? А коли вас запрошують пограти в гольф, невже ви підете туди в костюмі-трійці та з краваткою?

– Тоді я зміню форму свого запитання: чому ви вирішили наслідувати моду безпритульних молодиків?

– Бо в цю мить ми і є безпритульними молодиками. Точніше кажучи, чотирма безпритульними молодиками й чотирма безпритульними людьми середнього віку.