Пауло Коэльо - Заїр

Художник повернувся до себе додому, а я познайомився з дівчиною, ми кохалися протягом трьох днів, кохалися з шаленою пристрастю, хоч і вона, і я знали, що це триватиме недовго. Вона допомогла мені зрозуміти душу цього народу, і я ніколи про це не забув, як не забув прощання зі своїм товаришем по мандрах.

Тому після роздавання інтерв’ю та автографів, після вечері, після неодмінного огляду місцевих прикметних місць та історичних пам’яток я приголомшив своїх видавців, попросивши відвезти мене до цього фонтану. Вони запитали мене, де він є: я цього не знав, як не знав і того, що фонтанів у Загребі безліч. Ми знайшли його після майже годинних пошуків. Я попросив пляшку вина, ми попрощалися з усіма, і я сів тут із Марі; ми сиділи мовчки, обнявшись, цмулячи вино та чекаючи світанку.

– Ти стаєш із кожним днем спокійнішим, – сказала вона, схиливши голову мені на плече.

– Бо намагаюся забути, хто я такий. Одне слово, тепер я не відчуваю потреби тягти на собі весь тягар минулого.

Розповідаю їй про свою розмову з Михаїлом та старим кочовиком.

– З акторами відбувається щось подібне, – каже вона. – Одержуючи нову роль, ми повинні забути, ким ми були, щоб ототожнити себе з життям свого персонажа. Але це закінчується тим, що ми стаємо розгубленими й нервовими. Ти вважаєш, це добра думка – забути свою Персональну Історію?

– А хіба ти не сказала, що я почуваю себе краще?

– Мені здається, ти став не таким егоїстом. Хоч мені цікаво було дивитись, як усі збилися з ніг, шукаючи цей фонтан. А проте твоє бажання знайти його суперечить тому, що ти щойно мені сказав, адже він – частина твого минулого.

– Він для мене – символ. Але я не ношу його із собою, не думаю про нього, не знімаю його на фото, щоб показувати друзям, не сумую ані за художником, який повернувся до себе додому, ані за дівчиною, в яку був закоханий. Як добре, що я повернувся сюди вдруге – але якби цього не сталося, ніщо для мене не змінилося б.

– Я розумію, про що ти говориш.

– Я задоволений.

– А я засмучена. Бо твої слова нагадують мені про те, що ти підеш від мене. Я знала це від тієї хвилини, як ми вперше зустрілися, але все одно мені тяжко: я вже до тебе звикла.

– Ось у цьому вся проблема. Ми звикаємо.

– Але це дуже по-людському.

– Саме тому жінка, з якою я одружився, перетворилася на Заїр. До того дня, коли на мене наїхав мотоцикл, я переконував себе, що можу бути щасливим тільки з нею, але не тому, що любив її більше, аніж будь-кого чи будь-що на світі. А тому, що думав, тільки вона мене розуміє, знає мої смаки, мої химери, мій спосіб дивитися на життя. Я був вдячний їй за те, що вона зробила для мене, і думав, вона повинна бути вдячною мені за те, що я зробив для неї. Я звик дивитися на світ її очима. Ти пам’ятаєш історію про двох чоловіків, які гасили пожежу, й у одного з них обличчя забруднене сажею?

Вона підвела голову з мого плеча; я помітив, що очі в неї мокрі від сліз.

– Тож і для мене світ був лише віддзеркаленням краси Естер, – провадив я. – Це кохання? Чи це залежність?

– Я не знаю. Думаю, що без залежності кохання не буває.

– Можливо, й так. Але припустімо, що замість написати «Час шматувати і час зшивати», книжку, яка насправді є листом до жінки, що поїхала кудись далеко, я написав би, щось інше, наприклад: «Чоловік і дружина живуть разом уже десять років. Раніше вони кохалися щодня, тепер вони кохаються раз на тиждень, але це для них уже не так важливо; адже між ними існує спільність інтересів, взаємна підтримка, товариські взаємини. Він сумує, коли йому доводиться вечеряти самому-одному, бо вона мусить довше затримуватися на роботі. Вона журиться, коли він вирушає у відрядження, але розуміє, що це частина його професії. Вони відчувають, що чогось їм починає бракувати, але вони люди дорослі, зрілі й знають, як важливо підтримувати стабільні стосунки, бодай в інтересах дітей. Вони все більше присвячують себе роботі й дітям, усе менше думають про свій шлюб, з яким нібито все гаразд, адже в нього нема коханки, а в неї – коханця.

Вони помічають: щось у них не так. Але не можуть зрозуміти, в чому річ. Минає час, вони все більше залежать одне від одного, наближається старість, і можливостей почати нове життя все меншає. Усе більше й більше часу вони присвячують читанню, вишиванню, телевізору, друзям, але раптом відкривають, що їм нема про що поговорити ані під час вечері, ані після вечері. Він дуже легко втрачає терпець, а вона стає мовчазнішою, ніж звичайно. Обоє помічають, що віддаляються одне від одного й не розуміють чому. Зрештою доходять висновку, що шлюб таким і має бути, але не хочуть розмовляти про це з друзями, вдають щасливе подружжя, де двоє підтримують одне одного і мають спільні інтереси. З’являється тут коханка, там – коханець, але нічого серйозного, звичайно. Найважливішим, найнеобхіднішим, визначальним є поводитися так, ніби нічого подібного з ними не відбувається, щось змінювати вже пізно».