Пауло Коэльо - Заїр

– Я написав багато книжок.

І я назвав йому заголовок книжки, в якій я згадую історію Бернадетти та її видіння.

– То ви чоловік журналістки?

– Ви чоловік Естер? – запитує жебрачка в подертих лахах, червоному піджаку та зеленому капелюсі.

Я не знаю, що їй відповісти.

– А чому вона більше сюди не приходить? – озивається ще один жебрак. – Сподіваюся, вона не померла! Вона перебувала в дуже небезпечних місцях і одного разу я сказав їй, щоб вона цього не робила! Погляньте, що вона мені дала!

І показує клапоть тканини, просякнутої кров’ю. Клапоть від сорочки вбитого солдата.

– Вона не померла, – відповідаю я. – Але мене дивує, що вона сюди приходила.

– Чому вас це дивує? Бо ми не такі, як інші люди?

– Ви мене не зрозуміли. Я не вважаю, що ви гірші за інших. Навпаки я здивований і радий, що вона сюди приходила.

Але горілка, якої ми хильнули, щоб зігрітися, впливає на кожного з нас.

– Ви іронізуєте, – каже дужий чолов’яга з довгим волоссям і багатоденною щетиною на обличчі. – Ідіть звідси, якщо ми для вас погана компанія.

Я теж випив, і це додає мені хоробрості.

– Хто ви такі? Яке життя ви для себе обрали? Ви маєте здоров’я, спроможні працювати, але волієте не робити нічого!

– Ми люди, які обрали неучасть, зрозуміли? Ми не хочемо брати участь у цьому світі, який розпадається на шматки, не хочемо мати нічого спільного з людьми, які постійно бояться щось утратити, які виходять на вулицю з таким виглядом, ніби в них усе пречудово, тоді як у них усе погано, вкрай погано! А ви хіба не жебраєте? Не просите милостиню у свого патрона, у вашого квартировласника?

– Вам не соромно марнувати своє життя? – запитує жінка в червоному жакеті.

– А чому це я марную своє життя? Я роблю те, що мені до вподоби.

Дужий чолов’яга уриває мене:

– А що вам до вподоби? Перебувати на вершині світу? А хто вам сказав, що на вершині ліпше, ніж на рівнині? Ви вважаєте, що ми не вміємо жити, чи не так? А от ваша дружина розуміла, що ми пре-чу-до-во знаємо, чого хочемо від життя. А знаєте, чого ми хочемо? Миру! І дозвілля! І ми не зобов’язані підкорятися моді – тут ми живемо собі, як нам заманеться! Випиваємо, коли нам хочеться, спимо там, де нам подобається! Ніхто з нас не обирає рабство, і ми дуже пишаємося цим, хоч ви й вважаєте нас жалюгідними нещасливцями!

Голоси стають збудженими й сердитими. Михаїл втручається до розмови:

– Ви хочете дослухати мою історію, чи волієте, щоб ми тепер розійшлися?

– Ми йому не до вподоби! – кричить жебрак із металевою ногою. – Він прийшов сюди судити нас, наче він Бог!

Жебраки бурчать, потім хтось плескає мене по плечу, я пропоную йому сигарету, передаю по колу пляшку з горілкою. Поступово всі заспокоюються, але я досі приголомшений тим фактом, що з цими людьми спілкувалася Естер – схоже, вони знали її краще, аніж я, адже вона дала їм клапоть тканини, просякнутої кров’ю.

Михаїл розповідає далі.

Навчатися мені більше немає де, а я ще надто малий, щоб доглядати коней – гордість нашого краю, то я мусив піти в пастухи. Наступного тижня одна з овець здихає, і шириться чутка про те, що я хлопець проклятий, син чоловіка, який прийшов невідомо звідки, обіцяв зробити мою матір багатою і покинув, не залишивши нам нічого. Хоч комуністи запевняли, що релігія – це тільки спосіб уселити облудні надії тим, хто вкинувся в розпач, хоч усі тут були виховані в переконанні, що існує лише реальність і те, чого наші очі не бачать, є витвором людської уяви, стародавні традиції степу залишалися недоторканими й переходили від уст до уст через багато поколінь.

Після того як кущ зрубали, я вже не можу бачити дівчинку, проте досі чую її Голос; прошу її, щоб вона допомогла мені пасти отару, вона просить мене бути терплячим, для мене настануть тяжкі часи, але до того, як мені виповниться двадцять два роки, дуже здалеку приїде жінка й забере мене із собою, щоб я подивився світ. Вона каже, що мені доручено виконати місію, і ця місія полягає в тому, щоб допомогти поширити справжню Енергію Любові по всій поверхні землі.

На хазяїна отари дедалі більше впливають погані чутки про мене – і поширюють їх здебільшого ті люди, яким дівчинка допомагала протягом попереднього року, саме вони чомусь намагаються зруйнувати моє життя. Одного дня мій хазяїн іде до сусіднього села, заходить до комітету комуністичної партії, і там довідується, що я і моя мати вважаємося ворогами народу. Він негайно звільняє мене з роботи. Але це не дуже впливає на наше життя, бо на той час моя мати уже влаштувалася працювати вишивальницею на фабрику у великому місті, а там ніхто не знає, що ми вороги народу та робітничого класу, дирекція фабрики лише хоче, щоб моя мати не розгинала спини над вишиванням від світанку до ночі.