Пауло Коэльо - Заїр

Після тривалого розпитування я, схоже, став здобувати її довіру: вона остерігає мене, що хоче переступити закон. Пояснює мені, що вона журналістка й хоче написати про американські бази, які будуються в одній сусідній країні, щоб підтримати війну, яка скоро почнеться. У візі їй відмовили, а тому нам доведеться перетнути кордон пішки в тій місцевості, де не ведеться спостереження; люди, з якими вона перебуває в контакті, дали їй мапу, де нанесені ті стежки, які перетинають кордон, але вона зможе показати її мені лише тоді, коли ми будемо далеко від Алмати. Якщо я досі налаштований супроводжувати її, то вона призначає мені зустріч тут, у готелі, через два дні, об одинадцятій ранку. Вона не може пообіцяти мені нічого, крім тижневого заробітку, бо не знає, що я маю постійну роботу й заробляю там досить грошей, щоб допомагати матері та дідові й бабі, що мій хазяїн ставиться до мене добре й довіряє мені, хоч і бачив разів чотири, як я смикався в корчах або переживав «напади епілепсії» – так він називає ті хвилини, коли я входжу в контакт із невідомим світом.

Перед тим як попрощатися, жінка називає мені своє ім’я – Естер – й остерігає мене, що якщо я викажу її поліції, її депортують звідси. Вона каже, що в житті існують хвилини, коли нам доводиться сліпо довіряти своїй інтуїції, що вона й робить зараз. Я прошу, щоб вона не турбувалася, мене опановує спокуса розповісти їй про Голос і Присутність дівчинки, але я волію промовчати. Повертаюся додому, розповідаю матері, що найнявся на нову службу перекладачем і зароблятиму більше грошей – хоч мені доведеться їздити в далекі відрядження й довго не бути вдома. Моя мати анітрохи не стурбувалася; усе навколо мене відбувалося так, ніби було сплановане вже давно, й усі ми лише чекали, коли настане ця хвилина.

Я сплю погано, наступного дня приходжу до бензоколонки набагато раніше, ніж зазвичай. Прошу пробачення в хазяїна, повідомляю його, що знайшов собі нову роботу. Хазяїн каже мені, що рано чи пізно роботодавці довідаються про мою хворобу, тому він би мені не радив змінювати щось цілком надійне на сумнівне – але, як і моя мати, він досить швидко погоджується відпустити мене без великих проблем, так ніби Голос вплинув на волю кожного з тих, з ким мені довелося говорити сьогодні, полегшуючи мені життя, допомагаючи наважитися на перший крок.

Коли ми знову зустрічаємося в готелі, я їй пояснюю: якщо нас зловлять, то найбільше, що загрожує вам, пані, це бути депортованою з країни, але мене заарештують і посадять, можливо, на багато років. Але я йду на цей великий ризик, і тому вона не має підстав не довіряти мені. Схоже, вона розуміє, що я їй хочу сказати, ми перебуваємо два дні в дорозі, гурт чоловіків чекає її по той бік кордону, вона зникає й незабаром повертається, засмучена, роздратована. Війна ось-ось вибухне, усі дороги перебувають під спостереженням, і вона не може вийти бодай на одну з них, бо її відразу схоплять як шпигунку.

Нам довелося повернутися назад. Естер, раніше така впевнена в собі, тепер здається сумною й розгубленою. Щоб розважити її, я декламую вірші поета, який жив неподалік від мого села, водночас думаючи, що через дві доби моя нова пригода закінчиться. Але я повинен довіряти Голосу, повинен усе зробити, щоб вона не зникла так само несподівано, як і з’явилася. Можливо, мені треба якось показати, що я завжди її чекав, що вона дуже важлива для мене.

Того вечора, коли ми постелили свої спальні мішки під скелями, я пробую взяти її за руку. Вона лагідно забирає її й каже мені, що одружена. Я знаю, що припустився помилки, діяв необдумано. А що мені немає більше чого втрачати, то я розповідаю їй про видіння свого дитинства, про місію поширювати у світі Любов, про медичний діагноз, який приписує мені епілепсію.

На мій превеликий подив, вона чудово розуміє те, що я їй кажу. Трохи розповідає про своє життя, каже, що кохає свого чоловіка, що він теж кохає її, але з плином часу вони загубили щось важливе, й вона вирішила, що ліпше поїде кудись далеко, аніж спостерігатиме, як її шлюб потроху розпадається. Вона має все в житті, але почувається нещасливою; хоч вона й могла протягом решти свого життя вдавати, ніби жодних проблем у неї нема, проте боїться провалитися в депресію, з якої вона вже ніколи не зможе вийти.

Тому вона вирішила все покинути й податися на пошуки пригод, які не залишали б їй вільного часу на те, щоб думати про кохання, яке розпадалося. Що більше вона шукала, то більше втрачала й то більше почувала себе самотньою. Мабуть, вона остаточно збилася зі свого шляху, а невдача, якої ми зазнали на кордоні, показує, що вона помилялася й, певно, ліпше їй повернутися до нудної повсякденності.