Пауло Коэльо - Заїр

Оскільки вільного часу в мене тепер багато, я ходжу в степ, супроводжую мисливців, які теж знають мою історію, але вони вважають, що я вмію чарувати, бо, коли я з ними, їм завжди зустрічаються лисиці. Цілими днями я просиджую в музеї поета, роздивляючись експонати, читаючи книжки, слухаючи людей, які приходять туди декламувати свої вірші. Вряди-годи відчуваю на собі вітер, бачу, як спалахують вогні, падаю на землю – і в такі хвилини Голос повідомляє мені досить конкретні відомості, попереджає про посуху, захворювання овець, приїзд торговців. Я не розповідаю нічого нікому, крім матері, яка все більше вболіває та тривожиться за мене.

Якось, коли нашу місцевість відвідував лікар, вона повела мене до нього на консультацію; він уважно вислуховує мою історію, робить нотатки, зазирає мені у вічі за допомогою якогось апарата, вислуховує мені серце, постукує молотком по коліну й ставить діагноз: епілепсія. Каже, це хвороба не заразна, а її напади з віком відбуватимуться все рідше.

Я знаю, йдеться не про хворобу; але вдаю, ніби вірю йому, щоб заспокоїти матір. Директор музею, який бачить мої розпачливі намагання чогось навчитися, відчуває жаль до мене й почасти замінює мені шкільних учителів: я потроху навчаюся географії та літератури. Навчаюся розмовляти англійською мовою – це дуже згодиться мені в майбутньому. Одного вечора Голос просить мене сказати директорові, що незабаром він обійме дуже важливу посаду. Коли я повідомляю йому про це, він у відповідь лише боязко сміється й каже, що це неможливо, бо він ніколи не був членом комуністичної партії – він переконаний мусульманин.

Мені виповнюється п’ятнадцять років. Через два місяці після розмови з директором музею я помічаю, що в наших краях відбуваються якісь дуже великі зміни: колишні чиновники, завжди такі пихаті, тепер поводяться дуже приязно й лагідно й запитують мене, чи не хотів би я повернутися до школи. Великі вантажівки з російськими солдатами прямують у бік кордону. Одного вечора, коли я сиджу за письмовим столом, що належав поетові, забігає директор музею, дивиться на мене переляканим і розгубленим поглядом і повідомляє, що сталася нечувана подія – крах комуністичного режиму, який обвалюється з нечуваною швидкістю. Колишні радянські республіки тепер перетворюються на незалежні держави, з Алмати надходять повідомлення про утворення нового уряду, а його призначено губернатором провінції!

Замість обняти мене з великою радістю він запитує, звідки я довідався про те, що так має статися, – я підслухав, як хтось про це говорив? Може, служба безпеки доручила мені шпигувати за ним, позаяк він не належав до партії? А може – і це було б найгірше, – у якусь хвилину свого життя я уклав угоду з дияволом?

Я відповідаю йому, що він знає мою історію: видіння дівчинки, Голос, напади епілепсії, під час яких я довідуюся про те, чого інші люди не знають. Він каже, що це хвороба, більше нічого. Існує лише один пророк, Магомет, і він давно відкрив усе, що мало бути відкрите. Та попри це, провадив він, диявол залишився у світі, й він удається до всіх підступів – зокрема й прикидаючись, ніби він спроможний передбачати майбутнє, – щоб обманювати людей слабких і відривати людей від правдивої віри. Він дав мені роботу, бо іслам вимагає виявляти співчуття та великодушність, але тепер він глибоко кається: адже я є або агентом комуністичної служби безпеки, або посланцем диявола.

Він негайно звільняє мене зі служби.

Нам і раніше жилося нелегко, але тепер життя стало для нас просто нестерпним. Фабрика, на яку працює моя мати і яка раніше належала державі, тепер переходить у руки приватних власників: нові господарі мають інші плани, вони перебудовують підприємство, і вона втрачає роботу. Через два місяці в нас уже немає на що жити, й залишається єдиний вихід: покинути село, де я прожив усе своє життя, й податись у світ у пошуках роботи.

Мої дід і баба відмовляються виїжджати; вони воліють померти від голоду, аніж покинути землю, де народилися й де минуло все їхнє життя. Ми з матір’ю вирушаємо до Алмати, і я вперше бачу велике місто: на мене справляють глибоке враження автомобілі, величезні будинки, яскраві афіші, ескалатори, а найбільше – ліфти. Мати влаштовується продавщицею у крамниці, а я – помічником механіка на бензозаправці. Більшу частину свого заробітку ми відсилаємо дідові та бабусі, але нам залишається досить грошей на їжу й на те, щоб побачити речі, яких я раніше ніколи не бачив: кіно, парки розваг, футбольні матчі.