Пауло Коэльо - Заїр

Комуністичний уряд викриває його, звинувачує у зв’язках зі злочинцями й попри те, що він герой Сталінграда, його запроторюють на десять років до сибірських таборів як «ворога народу». На волю він виходить уже старим і єдине, що він уміє, це торгувати килимами. Поновлює деякі давні контакти, хтось дає йому кілька килимів на продаж, але ніхто не хоче їх купувати: часи настали важкі. Він вирішує перебратися на якесь нове місце, дорогою просить милостиню й нарешті опиняється в Казахстані.

Він уже старий, але мусить якось заробляти собі на хліб. Удень виконує всіляку дрібну роботу, а вночі спить дуже мало й усіх розбуджує своїми криками: «Лягай!» На диво, попри все, що з ним відбулося, попри безсоння, постійне недоїдання, злидні, фізичне виснаження, попри те, що він зловживає курінням, здоров’я в нього залізне.

У невеличкому селі він зустрічає дівчину. Вона живе з батьками й приводить його до себе додому – традиція гостинності має глибоке коріння в тих краях. Вони кладуть його спати у великій кімнаті, але посеред ночі він будить усіх своїми криками: «Лягай!» Дівчина підходить до нього, читає молитву, кладе долоню йому на голову й уперше за багато десятків років він засинає і спить спокійно.

Наступного дня дівчина каже, що ще маленькою бачила сон: вона народжує сина від набагато старшого чоловіка. Вона чекала його протягом років, мала кілька претендентів на свою руку, але всім відмовила. Її батьки дуже стурбовані, вони не хочуть, щоб їхня єдина дочка залишилася незаміжньою й була осуджена громадою.

Вона запитує, чи він хоче одружитися з нею. Він здивований, за своїм віком вона може бути йому онукою, й нічого не відповідає. Коли сонце заходить і його знову вкладають спати у великій кімнаті, вона знову кладе йому руку на голову, й він іще одну ніч спить спокійно.

Наступного ранку дівчина знову заводить розмову про одруження, цього разу в присутності батьків, які, схоже, погоджуються на все, аби тільки дочка вийшла заміж і перестала бути ганьбою для своєї родини. Вони розповідають історію про літнього чоловіка, який прийшов дуже здалеку, це нібито дуже багатий торговець килимами, але він стомився жити в розкоші та комфорті й, усе покинувши, пішов у світ на пошуки пригод. Люди в селі вражені, вони уявляють собі великі гроші в банку, вони думають, що моя мати знайшла своє щастя, зустріла чоловіка, який зможе забрати її з цього далекого закутня світу. Мій батько вислуховує всі ці історії з приголомшеним подивом, до нього вперше доходить, що протягом стількох років він жив сам-один, мандрував, страждав, ніколи не мав родини, й ось тепер уперше у своєму житті він зможе мати власну домівку. Він приймає пропозиції, долучається до брехні про своє минуле, й вони одружуються за мусульманським звичаєм. Через два місяці вона вже завагітніла мною.

Я живу з батьком до сімох років. Він спить спокійно, працює на полі, полює, розмовляє з іншими жителями села про свої статки та маєтки й дивиться на мою матір такими очима, ніби вона перша добра річ, на яку він натрапив на цьому світі. Я вважаю себе сином багатого чоловіка, але якось уночі ми сидимо перед вогнищем, і він розповідає мені про своє минуле, про те, чому він вирішив одружитися і просить зберегти усе в таємниці. Каже, що скоро помре – і справді помирає через чотири місяці. Він випускає свій останній віддих в обіймах моєї матері, усміхаючись, так ніби йому не довелося пережити нічого поганого. Помирає щасливим.

Михаїл розповідає свою історію однієї весняної ночі – вона дуже холодна, але, звичайно ж, не така холодна, як у Сталінграді, де температура іноді опускається до тридцяти п’яти градусів морозу. Ми сидимо в товаристві жебраків, що гріються навколо імпровізованого вогнища. Я прийшов сюди після того, як він зателефонував мені вдруге – нагадавши, що я повинен виконати свою частину обіцянки. Протягом нашої розмови він не запитав мене нічого про конверт, який залишив у моєму домі, так ніби знав, – чи не за допомогою Голосу, – що я нарешті вирішив підкоритися знакам, дозволити, щоб усе відбувалося в призначений йому час і в такий спосіб визволився з-під влади Заїру.

Коли він попросив мене прийти на зустріч в одне з тих передмість Парижа, які мали чи не найбільш погану славу, я відчув страх. За нормальних обставин я послався б на зайнятість або спробував переконати його, що нам ліпше зустрітися в якомусь барі, де набагато більше комфорту для того, щоб обговорити наші проблеми. Звісно, я не виключав, з ним на очах у всіх знову станеться напад епілепсії, проте я тепер знав, як треба діяти в подібних випадках і віддав би перевагу цьому ризику перед ризиком бути побитим або пограбованим, тим більше, що на мені був ортопедичний комір і захищатися я не зміг би.