Пауло Коэльо - Заїр

До палати увійшов санітар. Він приніс мені вечеряти і я запитав у нього:

– Ви вже думали про свій похорон?

– Не турбуйтеся, – відповів він. – Ви житимете, у вас набагато кращий вигляд, ніж був зовсім недавно.

– Я не турбуюся і знаю, що житиму, бо так підказав мені Голос.

Я згадав про Голос умисне, тільки для того, щоб спровокувати його. Він подивився на мене з недовірою, подумавши, що можливо, треба призначити мені новий огляд, і з’ясувати, чи мій мозок усе ж таки не зазнав серйозних ушкоджень.

– Я знаю, що житиму, – провадив я. – Можливо, ще день, можливо, рік, можливо, тридцять або сорок років. Але одного дня, попри весь поступ науки, я покину цей світ, і мене поховають. Я думав про це тепер, і мені стало цікаво, чи й ви коли-небудь замислювалися про свій похорон.

– Ніколи. Я не люблю про це думати. Мене дуже лякає, що все має колись закінчитися.

– Любите ви чи не любите, погоджуєтеся чи ні, але це та реальність, яка нікого не обмине. Вам не хочеться трохи поговорити на цю тему?

– Мені треба навідати інших хворих, – сказав він, поставивши вечерю на стіл, і вийшов так швидко, ніби намагався втекти від мене. Не від мене, а від моїх слів.

Якщо санітар не захотів поговорити зі мною, то чи не поміркувати мені про це самому? Мені згадався вірш, який я вчив у дитинстві:

Я хотів би, щоб так воно й було: «Кожна річ на своєму місці». А якою буде моя епітафія? І я, й Естер уже склали свої заповіти, де, зокрема, обрали кремацію: я заповів, щоб мій попіл розвіяли над місцевістю, яка називається Себрейро – на дорозі до Сантьяго, а Естер захотіла, щоб її попіл висипали в море. Отже, ні я, ні вона не матимемо того знаменитого надгробка, на якому вирізьблюють слова епітафії.

Але яку я вибрав би фразу, якби надгробок у мене був? Тоді я попросив би вирізьбити на ньому: «Коли прийшла смерть, він був ще живий».

Такий напис може здатися позбавленим сенсу, але я знав багатьох людей, які вже були неживими, хоч і далі працювали, їли й виконували свої обов’язки перед суспільством. Вони робили це цілком машинально, не відчуваючи тієї магії, яку приводить за собою кожен день, не зупиняючись, щоб подумати про чудо життя, не розуміючи, що наступна хвилина може стати для них останньою на поверхні цієї планети.

Було б марно розповідати про це санітарові, до того ж забрати посуд прийшов інший, який почав розмову зі мною вочевидь не зі своєї охоти, а, певно, з наказу якогось лікаря. Він запитав, чи я пам’ятаю, як мене звуть, чи знаю, який тепер рік і чи можу назвати ім’я президента Сполучених Штатів Америки; поставив він мені й кілька інших запитань, які зазвичай ставлять людині, коли хочуть перевірити стан її психічного здоров’я.

І все це лише тому, що я запитав про те, про що може запитати будь-яке людське створіння: чи ви вже думали про свій похорон? Ви знаєте, коли вам судилося померти – раніше чи пізніше?

Того вечора я заснув з усмішкою. Заїр зникав, Естер поверталася і – якщо мені судилося померти сьогодні, то, попри все те, що сталося в моєму житті, попри мої поразки, попри зникнення коханої жінки, попри несправедливості, які я витерпів, або які мені ще доведеться витерпіти, я залишався живим до останньої хвилини і з усією переконаністю міг стверджувати: «Мій день був чудовий, і може приходити ніч».

Через два дні я був удома. Марі готувала обід, а я швидко переглянув накопичену пошту. Задзвонив телефон, то був воротар, він сказав мені, що конверт, якого я чекав на минулому тижні, залишили для мене, він і має лежати десь на моєму письмовому столі.

Я подякував йому й, усупереч своїм попереднім намірам, не поквапився відкрити його. Ми пообідали, я запитав Марі, як відбуваються її зйомки, вона поцікавилася моїми планами – тим більше, що я не міг часто виходити зі своїм ортопедичним коміром. Вона сказала, що в разі потреби залишиться зі мною, скільки буде необхідно.

– Я маю невеличке запрошення на канал корейського телебачення, але я можу відкласти його на потім або просто відмовитися. Якщо, звичайно, ти потребуватимеш мого скромного товариства.

– Я потребую твого товариства й дуже задоволений знати, що зможу тішитися ним.

З усмішкою вона негайно підняла телефонну слухавку, сконтактувалася з імпресаріо й попросила змінити її розклад.