Пауло Коэльо - Заїр

– Ти тут уже три доби. Після того як тебе вийняли з магнітно-резонансного апарата, лікарка зателефонувала мені й попросила дозволу підлікувати тебе знеболювальними та заспокійливими ліками. Позаяк мені здалося, що ти був дуже напружений, роздратований, пригнічений, я дала їй дозвіл на це.

– А що буде далі?

– Ти полежиш ще два дні в лікарні й походиш три тижні з цим коміром на шиї: сорок вісім критичних годин уже минули. Але навіть при цьому частина твого тіла може відмовитись поводитися добре, й тоді перед нами постане проблема, яку треба буде розв’язувати. Але про це варто думати лише тоді, коли перед нами виникне непередбачена ситуація – немає сенсу сушити собі голову наперед.

– А загроза того, що я можу померти, минула?

– Як тобі чудово відомо, загроза померти стоїть перед усіма нами.

– Я маю на увазі не зовсім те: чи існує загроза, що я можу померти внаслідок цього нещасливого випадку?

Доктор Луйт зробив паузу.

– Так. Завжди існує загроза утворення тромбу, якого апаратура не помітила і який може відірватися в будь-яку мить і закупорити судину. Існує також загроза, що рівновага якоїсь клітини буде порушена й почне утворюватися ракова пухлина.

– Я не радила б вам, пане, говорити йому такі речі, – урвала лікаря Марі.

– Ми друзі вже п’ять років. Він запитав мене, і я йому відповідаю. А зараз прошу пробачення, але мені треба повернутися до своєї консультації. Медицина не така, якою ви собі її уявляєте. У світі, в якому ми живемо, якщо хлопець вийшов купити п’ять яблук, але приносить додому лише два яблука, роблять висновок, що він з’їв ті три яблука, яких не вистачає.

У моєму світі існують інші можливості: він міг з’їсти ті яблука, але їх могли у нього вкрасти, грошей могло не вистачити на п’ять яблук, які він мав намір купити, він загубив їх, повертаючись додому, якась людина страждала від голоду, й він вирішив поділитися плодами з тією людиною і так далі. У моєму світі все можливо і все відносне.

– А що вам відомо про епілепсію?

Марі відразу зрозуміла, що я мав на увазі Михаїла, – й у її виразі я помітив ознаки певного невдоволення. Вона тут-таки сказала, що їй треба йти, бо на неї чекають зйомки.

Але доктор Луйт, який уже зібрав свої речі, щоб іти, зупинився відповісти на моє запитання.

– Ідеться про надмір електричних імпульсів у певній зоні мозку, який призводить до більш або менш тяжких конвульсій. Цю проблему ще не досить вивчено, проте вважають, що напад епілепсії відбувається в тих випадках, коли особа перебуває під великою напругою. Проте вам можна не турбуватися: хоч симптоми цієї хвороби можуть виявити себе в будь-якому віці, їх навряд чи може спричинити наїзд мотоцикла.

– А що їх спричиняє?

– Я не фахівець у цій галузі, проте, якщо хочете, можу проконсультуватися з фахівцями.

– Атож, хочу. І в мене є ще одне запитання, але, будь ласка, не думайте, що мій мозок зазнав ушкоджень унаслідок нещасливого випадку. Чи можливо, щоб епілептики чули Голоси, які провіщають майбутнє?

– Вам хтось сказав, що на вас наїде мотоцикл?

– Він сказав трохи інакше. Але мав на увазі це.

– Вибачте, мій час закінчується, і я хочу підвезти Марі. Що ж до епілепсії, то спробую довідатися про неї більше.

Протягом двох днів, поки Марі була відсутня, й попри мій страх перед можливими наслідками зіткнення з мотоциклом, Заїр знову заповнив весь мій простір. Я знав, що якщо хлопець дотримав свого слова, то мене чекає вдома конверт із адресою Естер – але тепер мене змагав і страх.

А якщо Михаїл казав правду, й він таки чув Голос?

Я спробував пригадати подробиці. Сходячи з тротуару, я машинально озирнувся, побачив машину, яка мене проминала, але побачив, що вона перебуває на достатній відстані. Проте я все ж таки потрапив під колеса, можливо, то був мотоцикл, який намагався випередити ту машину й перебував поза зоною мого бачення.

Я вірю в знаки. Після того як я пройшов по дорозі на Сантьяго-де-Компостела, усе для мене цілком змінилося. Те, чого мені треба навчитися, завжди перебуває в мене перед очима, досить тільки подивитися навкруг з повагою та увагою, щоб зрозуміти, куди хоче послати нас Бог, який крок є найкращим у наступну хвилину. Я навчився шанувати таємницю: як казав Ейнштейн, Бог не грає в кості з Усесвітом, усе між собою взаємопов’язане й усе має сенс. І хоч цей сенс майже весь час залишається для нас прихованим, ми знаємо, коли перебуваємо близько від своєї правдивої місії на Землі, бо тоді те, що ми робимо, заражається енергією ентузіазму.