Пауло Коэльо - Заїр

– Я не сказала їй, що захворіла, я забобонна, бо завжди, коли посилаюся на цю причину, хвороба й справді приходить. Я сказала, що мушу доглядати чоловіка, якого кохаю.

Я мусив залагодити цілу низку невідкладних справ: інтерв’ю, які треба було відкласти, запрошення, на які треба було відповісти, листівки з подякою за кілька телефонних дзвінків та кошиків із квітами, які мені принесли, листи, передмови, рекомендації. Марі цілий день перебувала в контакті з моїм агентом, реорганізуючи мій розпорядок денний так, щоб ніхто не залишився без відповіді. Щовечора ми вечеряли вдома, розмовляючи іноді на цікаві, іноді на банальні теми, як то буває з кожним подружжям. Під час однієї з таких вечерь, після кількох випитих келихів вина, вона сказала мені, що я змінився.

– Схоже, перебування близько від смерті повернуло тобі трохи життя.

– Таке буває з усіма.

– Але якщо ти мені дозволиш – а я не хочу ані починати суперечку, ані показувати, що ревную, – то я зверну твою увагу на те, що відтоді як ти повернувся додому, ти жодного разу не згадав про Естер. Це вже було з тобою, відразу по тому як ти закінчив «Час шматувати і час зшивати»: книжка стала для тебе своєрідними ліками, дія яких, на жаль, тривала недовго.

– Ти хочеш сказати, що нещасливий випадок залишив певні наслідки в моєму мозку?

Хоч мій тон не був викличним, вона, проте, вирішила змінити тему розмови, і стала розповідати мені, який страх опанував її, коли одного разу їй довелося летіти на вертольоті з Монако до Канн. Вечір ми закінчили в ліжку, де кохалися – щоправда, з великими труднощами через мій ортопедичний комір, – але й таке недосконале кохання допомогло нам почути себе дуже близькими одне до одного.

Через чотири дні величезна купа паперів зникла з мого письмового стола. Залишився тільки один великий білий конверт із моїм прізвищем та адресою. Марі нагадала мені про нього і зголосилася відкрити його, але я сказав, що не треба, це може зачекати.

Вона нічого в мене не запитала – можливо, то була інформація щодо стану моїх банківських рахунків або якийсь конфіденційний лист, можливо, від закоханої жінки. Я також не став нічого їй пояснювати, взяв того листа зі столу й запхав між якісь книжки. Якби я весь час дивився на нього, Заїр міг би повернутися.

Не було такої хвилини, коли я відчув би, що моя любов до Естер зменшується. Але кожен день, перебутий у лікарні, дарував мені якийсь цікавий спогад: не про наші розмови, а про ті хвилини, коли ми перебували разом у мовчанці. Я пригадував її очі, в яких світився ентузіазм жінки, що поривалася до пригод, жінки, яка пишалася успіхом свого чоловіка, журналістки, зацікавленої кожною темою, на яку вона писала, й – з певного часу – дружини, котра вже, як їй здавалося, не мала місця в моєму житті. Цей сумний погляд з’явився в неї ще до того, як вона повідомила мене про своє бажання стати воєнним кореспондентом. Вона була дуже веселою, коли поверталася з війни, але через кілька днів ставала такою самою, як і була.

Одного вечора задзвонив телефон.

– Це той хлопець, – сказала Марі, подавши мені слухавку.

На протилежному кінці лінії я почув голос Михаїла, який спочатку висловив мені співчуття з приводу того, що зі мною сталося, а потім запитав, чи я одержав конверт.

– Так він тут, поруч зі мною.

– І ви маєте намір зустрітися з нею?

Марі слухала нашу розмову, і я вирішив за ліпше змінити тему.

– Ми поговоримо про це окремо.

– Я нічого не вимагаю, але ви обіцяли допомогти мені.

– Я виконую свої обіцянки. Коли одужаю, ми зустрінемося.

Він назвав мені номер свого мобільного телефону. Коли я роз’єднав зв’язок, то побачив, що Марі вже не була тією самою жінкою.

– Отже, усе починається знову, – таким був її коментар.

– Ні. Усе змінилося.

Я, звичайно, мав би дати їй конкретнішу відповідь, сказати, що досі хочу зустрітися з Естер, що тепер знаю, де вона перебуває. Настане день, коли я сяду на поїзд, у таксі або на літак, на будь-який засіб транспорту, аби бути поруч із нею. Але це означало б утратити жінку, яка була поруч зі мною в цю хвилину, усе приймаючи, роблячи все можливе, аби довести, який я важливий для неї.

Я повівся, звичайно, як боягуз. Мені було соромно за себе, проте життя таке, і в якийсь спосіб, що його я не міг пояснити прямо, я кохав також Марі.

Я промовчав також тому, що вірив у знаки, а пригадавши хвилини мовчанки поруч зі своєю дружиною, я знав, що – з Голосами чи без Голосів, із поясненнями чи без пояснень – час моєї зустрічі з Естер іще не настав. І я мусив тепер зосередити увагу не на наших спільних розмовах, а на нашій мовчанці, бо саме вона надавала мені цілковиту свободу, щоб я міг зрозуміти світ, у якому все йшло добре і вловити той момент, коли все почало складатися погано.