Пауло Коэльо - Заїр

Марі була поруч, і вона дивилася на мене. Невже я можу вчинити прикрість людині, яка зробила для мене все? Я став почувати себе ніяково, проте було неможливо розповісти їй усе, хіба що… хіба що я вигадаю непрямий спосіб пояснити їй, як я тепер себе почуваю.

– Марі, уявімо собі, як двоє пожежників заходять до лісу, щоб погасити невеличку пожежу. Зрештою, коли все зроблено й вони виходять до струмка, обличчя в одного вимазане сажею, а в другого чисте-чистісіньке. Запитання: котрий із двох захоче вмитися?

– Дурне запитання: звісно, той, хто вимазаний сажею.

– Неправильно. Той, у кого обличчя брудне, подивиться на другого й подумає, що в нього воно таке саме. І навпаки: той, у кого обличчя чисте, подивиться на свого товариша, який весь у сажі, і скаже собі: я теж, певно брудний, мені треба вмитися.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Хочу сказати, що поки був у лікарні, я зрозумів, що завжди шукав самого себе навіть у тих жінках, яких я кохав. Я дивився на їхні вродливі чисті обличчя й бачив себе віддзеркаленим у них. З другого боку вони дивились на мене, бачили сажу, якою було вимазане моє обличчя, і хоч якими вони були розумними та впевненими в собі, вони бачили себе віддзеркаленими в мені і вважали себе гіршими, ніж насправді були. Не дозволяй, щоб це сталося з тобою, будь ласка, не дозволяй.

Мені хотілося додати: бо це сталося з Естер. І я зрозумів це тільки тоді, коли помітив, як змінилося її обличчя. Я завжди всмоктував у себе її світло, її енергію, які робили мене щасливим, упевненим у собі, готовим іти вперед. А вона дивилася на мене й почувалася негарною, приниженою, бо з роками мої успіхи – ті самі успіхи, що стали реальністю лише завдяки їй, – витіснили наші стосунки на другий план.

Але щоб знову побачитися з нею, я мусив домогтися, щоб моє обличчя стало таким самим чистим, як у неї. Перш ніж зустрітися з нею, я повинен був зустрітися із самим собою.

– Я народжуюся в невеличкому селі, розташованому за кілька кілометрів від села трохи більшого, в якому, проте, є школа і музей, присвячений поетові, що жив там багато років тому. Моєму батькові майже сімдесят років, моїй матері двадцять п’ять. Вони познайомилися недавно, коли він, повертаючись із Росії, де продавав килими, зустрівся з нею і задля неї вирішив усе покинути. Вона могла бути йому дочкою, але насправді поводиться, як його мати, допомагає йому заснути, бо заснути він не може, починаючи з сімнадцяти років, коли його послали воювати проти німців під Сталінградом, де відбулася одна з найтриваліших і найкривавіших битв Другої світової війни. З його батальйону, в якому було три тисячі людей, живими залишилися тільки троє.

Дивно, що він не застосовує минулий час і не каже: «Я народився в невеличкому селі». Виникає враження, що все відбувається тут і тепер.

– Мій батько в Сталінграді: коли вони, він та його найкращий друг, теж іще хлопчик, повертаються з розвідки, починається стрілянина. Вони падають у вирву, утворену після вибуху авіабомби й сидять там два дні, не маючи чого їсти й не можучи бодай трохи зігрітися, бо лежать у снігу та в багнюці. Вони чують, як росіяни розмовляють у будинку неподалік, знають, що їм треба добутися туди, але стрілянина не припиняється, запах крові наповнює повітря, поранені стогнуть і кличуть на допомогу вдень і вночі. Аж раптом настає тиша. Товариш мого батька, подумавши, що німці відступили, підводиться. Мій батько намагається схопити його за ноги, кричить: «Лягай!» Але пізно – куля уже влучила йому в голову.

Минають ще два дні, мій батько лежить сам-один поруч із трупом свого друга. Він знову й знову повторює: «Лягай!» Нарешті хтось витягує його звідти, переносить до будинку. Але там немає чого їсти, є лише набої та цигарки. Вони жують тютюнове листя. Через тиждень починають їсти м’ясо вбитих і замерзлих товаришів. До будинку з боєм пробивається третій батальйон, тих, хто вижив, рятують, поранених підліковують і відразу повертають на передову – Сталінград не можна здавати, на карту поставлено майбутнє Росії. Через чотири місяці запеклих боїв, людожерства, відмерзлих і ампутованих рук та ніг, німці нарешті капітулюють – це початок кінця для Гітлера та Третього Рейху. Мій батько пішки повертається у своє село, розташоване майже за тисячу кілометрів від Сталінграда. Переконується в тому, що не може заснути: кожну ніч перед ним маячить привид товариша, якого він не зміг урятувати від кулі.

Через два роки війна закінчується. Мій батько одержує медаль, але роботи в нього немає. Його запрошують на всілякі врочисті заходи, але їсти йому нема чого. Його вважають одним із героїв Сталінградської битви, але виживає він лише завдяки всілякій дрібній роботі, за яку одержує мізерну платню. Нарешті хтось пропонує йому продавати килими. Позаяк він мучиться безсонням, то подорожує завжди вночі, знайомиться з контрабандистами, здобуває їхню довіру, починає заробляти якісь гроші.