Пауло Коэльо - Заїр

Коли я повернувся до зали, люди розходилися. Михаїл підійшов до мене, уже перевдягнений.

– Те, що сталося в ресторані…

– Не турбуйтеся, – відповів я. – Ми прогуляємося берегом Сени.

Марі зрозуміла, чого я від неї хочу і сказала, що сьогодні їй треба лягти спати рано. Я попросив, щоб вона підкинула нас у таксі до мосту, що навпроти Ейфелевої вежі, – тоді я зможу повернутися додому пішки. Я хотів був запитати Михаїла, де він мешкає, але подумав, що він витлумачить моє запитання як спробу на власні очі переконатися в тому, що Естер із ним не живе.

Дорогою Марі поставила Михаїлові кілька запитань, намагаючись з’ясувати мету «зустрічі», але він щоразу відповідав одне й те саме: то був спосіб повернути любов. Він скористався з нагоди і сказав, що йому дуже припала до смаку моя розповідь про залізничні рейки.

– Саме так ми втратили любов, – сказав він. – Коли запровадили точні правила того, як вона має виявляти себе.

– І коли це сталося? – запитала Марі.

– Не знаю. Але знаю, що можливо зробити так, щоб ця Енергія повернулася. Я це знаю, бо коли танцюю або слухаю Голос, Любов розмовляє зі мною.

Марі не знала, що означає «слухати Голос», але ми вже доїхали до мосту. Вийшли з машини і заглибилися в прохолодну паризьку ніч.

– Я знаю, вас налякало те, що ви побачили. Найбільша небезпека – коли западає язик, і людина може задихнутися. Хазяїн ресторану знав, як треба діяти, а це означає, що подібні випадки в його ресторані вже були. Але діагноз він поставив хибний. То був не напад епілепсії, а контакт з Енергією.

Я не мав сумніву, що він епілептик, а проте не сперечався. Я намагався діяти обережно. Мені треба тримати ситуацію під контролем – я був здивований, що він так легко погодився зустрітися зі мною й цього разу.

– Ви мені потрібні. Мені треба, щоб ви написали про важливість Любові, – сказав Михаїл.

– Усім відомо про важливість Любові. Майже в усіх книжках говориться про це.

– Тоді я трохи зміню своє прохання: я хочу, аби ви щось написали про нове Відродження.

– А що таке нове Відродження?

– Це схоже на ситуацію, яка виникла в Італії в п’ятнадцятому й шістнадцятому сторіччях, коли такі генії, як Еразм, да Вінчі, Мікеланджело відмовилися підкорятися обмеженням свого часу, відкинули тягар умовностей і звернули свої погляди в минуле. Як і в ту епоху, сьогодні ми повертаємося до магічної мови, до алхімії, до ідеї Богині-Матері, до свободи, яка спонукає нас робити те, у що ми віримо, а не те, чого вимагають від нас церква й держава. Як це було у Флоренції тисяча п’ятисотого року, ми знову відкрили, що минуле може допомогти нам побудувати адекватне майбутнє.

Візьмімо ту ж таки історію про залізницю, яку ви нам розповіли: скільки існує ситуацій, коли ми підкоряємося шаблонам, яких не розуміємо? Люди охоче читають те, що ви пишете, то чому б вам не торкнутися й цієї теми?

– Я ніколи не писав книжок на замовлення, – відповів я, згадавши про те, що повинен підтримувати повагу до себе. – Якщо сюжет мене зацікавить, якщо він зачепить мою душу, якщо човен під назвою Слово доправить мене на цей острів, то, може, я й напишу книжку, але це не має ніякого стосунку до моїх пошуків Естер.

– Я знаю й не ставлю вам жодних умов; лише пропоную вам зробити те, що здається мені дуже важливим.

– Естер казала вам про Банк Послуг?

– Казала. Але тут не йдеться про Банк Послуг. Ідеться про місію, яку я не спроможний виконати сам-один.

– Ви говорите про ту місію, яку виконуєте у вірменському ресторані?

– Там я виконую лише невеличку її частину. Ми робимо те саме щоп’ятниці з жебраками. А щосереди працюємо з новими кочовиками.

Новими кочовиками? Ліпше не уривати його тепер; Михаїл не був схожий ні на пихатого суб’єкта в піцерії, ні на осяяного харизмою пророка в ресторані, ні на скромного аматора автографів. Він був нормальним хлопцем, товаришем, із яким приємно гуляти вночі, обговорюючи світові проблеми.

– Я можу писати лише про те, що по-справжньому схвилює мою душу, – повторив я.

– А ви не хотіли б піти з нами й поговорити з жебраками?

Мені пригадалися розповіді Естер про фальшиву скорботу в очах тих, котрі мали б почуватися найнещаснішими створіннями у світі.

– Дайте мені трохи подумати.

Ми наближалися до Лувру, але він зупинився, схилився на парапет набережної, і ми дивилися на катери й пароплави, що проминали нас, засліплюючи очі своїми прожекторами.

– Ви бачите, що вони роблять, – сказав я, бо мені треба було заговорити з ним про що завгодно зі страху, що йому стане нудно й він вирішить повернутися додому. – Дивляться на те, що освітлюють прожектори. Коли повернуться додому, то всім розповідатимуть, що бачили Париж. Завтра вони підуть подивитись на Мону Лізу й потім скажуть, що відвідували Лувр. Насправді ж вони не знають Парижа й навіть не були в Луврі – вони лише проїхали по Сені на пароплавчику й бачили картину, одну-однісіньку картину. Яка різниця між тим, щоб подивитися порнографічний фільм і покохатися з жінкою? Така сама різниця існує між тим, щоб подивитись на місто й намагатися довідатись, що в ньому відбувається, відвідати його бари, поблукати вулицями, про які не згадано в туристичних путівниках, заблукати в ньому й потім зустрітися із самим собою.